Керуючись теорією Л. Пастера, що причиною бродіння та гниття є життєдіяльність мікроорганізмів, Д. Лістер зробив припущення, що процес на-гноєння ран є також проявом гниття живих тканин під впливом мікроор-ганізмів, які потрапляють у рану без-посередньо з повітря або через за-бруднені предмети, котрі торкаються рани, в тому числі й руки лікаря. На підставі цієї гіпотези він розробив си-стему лікування хворих з відкритими переломами, яка полягала в застосу-ванні карболової кислоти (складової частини дьогтю, який уже був відо-мий на той час як протигнильна спо-лука) для знищення мікробів у рані, на руках, у повітрі, на перевязному матеріалі, та закритті рани герметич-ною карболізованою пов'язкою. Ця громіздка пов'язка мала кілька шарів. Перший шар був із тонкого шовку, просоченого 3 % розчином карболової кислоти, протективом, і мав він за-хищати рану від повітря. Ще 8 шарів просоченої сумішшю карболової кис-лоти з каніфоллю (живицею) та пара-фіном марлі накладали поверх протек-тиву. Всі ці шари покривали бинтом, просоченим карболовою кислотою. Руки хірургів, інструменти обробляли З % розчином карболової кислоти. Карболову кислоту розбризкували пульверизатором у повітрі операційної та перевязувальної. Головним джере-лом мікроорганізмів тоді вважалось по-вітря, тому вся система Д. Лістера була спрямована передусім на профілакти-ку повітряного мікробного забруднен-ня. Наслідки лікування за методом Д. Лістера були обнадійливі — смертність зменшилась у кілька разів, нагноєння ран стали спостерігатися набагато рідше. Д. Лістер присвятив цьому методу праці "Про новий спосіб лікування ускладнень переломів і гноя-ків із зауваженнями про причини на-гноєння" та "Про антисептичний принцип у хірургічній практиці". Рік публікації останньої праці (1867р.) став вважатися роком народження антисеп-тики як нового принципу роботи в хірургії. Відтак історію розвитку хірургії було поділено на доантисеп-тичний та антисептичний періоди.

Спосіб Д. Лістера став швидко по-ширюватись по всій Європі, у тому числі і в Російській імперії (П.П. Пе-лехін, Е.А. Кітер, С.П. Коломнін, М.В. Скліфосовський, В.П. Караваєв та ін.). Опір з боку консервативно настроєних лікарів було зломлено. Ре-волюційна роль антисептики Д. Лісте-ра в хірургії полягала не тільки (і навіть не стільки) в досягненні небачених доти наслідків лікування ран, а й у створенні на її основі умов для опе-рацій на внутрішніх органах, зокрема черевної порожнини. Ці органи до впровадження антисептичного мето-ду Д. Лістера були недоступні для хірургів через смертельне ускладнен-ня — інфекцію черевної порожнини, тобто перитоніт.

Антисептичний спосіб Д. Лістера з самого початку містив у собі багато елементів сучасної асептики (знезара-ження повітря, перев'язних матері-алів, рук і інструментів), тобто не був обмежений знезараженням власне рани, а отже, мав профілактичний напрямок. Досягалось все це шляхом дії хімічних речовин — тієї самої кар-болової кислоти. Але з часом було ви-явлено серйозні недоліки способу Д. Лістера: токсичні явища у хворих та лікарів, спричинені дією карболо-вої кислоти (отруєння хворих, дерма-тит та бронхіт у хірургів тощо), а та-кож пошкодження цією речовиною живих тканин у рані. До того ж було помічено недостатній антимікробний бактерицидний ефект її: у багатьох хворих у рані під струпом з мертвих тканин спостерігалися ріст мікробів і скупчення гною. З метою профілак-тики цих ускладнень замість карбо-лової кислоти почали застосовувати інші хімічні сполуки, протимікробна дія котрих уже була відома — розчин сулеми (1:1000, 1:2000), калію пер-манганат, саліцилову та борну кис-лоти. Але ці сполуки виявились або недосить бактерицидними, або ще токсичнішими (сулема).

Було помічено й інші фізичні фак-тори, що згубно діють на мікроби, зокрема гігроскопічні властивості марлі (М.Я. Преображенський) та осмо-тичні якості водних розчинів ліків. Критики способу Д. Лістера вважали, що власне всмоктувальна дія марлевої пов'язки та водного розчину карболо-вої кислоти становить більшу цінність, ніж дія карболової кислоти.

Дослідженнями особливостей жит-тєдіяльності мікроорганізмів та ви-вченням ранової інфекції (Л. Пастер, Р. Кох та ін.) встановлено, що пато-генну мікрофлору можно надійніше, ніж хімічним шляхом, знищити фі-зичним методом, зокрема дією висо-кої температури — гарячою парою чи кип'ятінням. Разом із тим відомий російський учений I.t. Мечников, ви-вчаючи імунітет, дійшов висновку, що в боротьбі в інфекцією, мікробною аг-ресією головну роль відіграють захисні реакції власного організму, життєз-датність його тканин і що пошкоджен-ня останніх супроводжується при-гніченням їх опірності інфекції. Ці наукові досягнення послужили осно-вою для створення натомість хімічної антисептики Д. Лістера способу запо-бігання рановій інфекції шляхом сте-рилізації фізичними методами, зокре-ма високою температурою, всіх тих предметів, які можуть мати контакт з раною під час виконання операції'. Цей спосіб, на відміну від антисептики, одержав назву асептики. Честь ство-рення його належить Е. Бергману та його учню К. Шіммельбушу. У 1890р. на Х з'їзді німецьких хірургів Е. Берг-ман проголосив асептику, основним засобом боротьби з хірургічною інфек-цією, а антисептику — способом, що не відповідає рівню розвитку науки. Присутній на з'їзді Д. Лістер привітав творців асептики з досягнутими успі-хами в справі, яку він започаткував.

Та відмова від антисептики у бо-ротьбі з рановою інфекцією виявилось не тільки передчасною, але й помил-ковою, оскільки без хімічних речо-вин — антисептиків — неможливо було провести стерилізацію шкіри опера-ційного поля і рук хірургів та знищити мікрофлору у ранах травматичного по-ходження. Навіть запропоновані у 1897р. Цеге-Мантейффелем гумові ру-кавички, які дозволили зробити руки "стерильними" (рукавички можна про-стерилізувати), не змогли замінити хімічних антисептичних засобів. Тому поряд із фізичними засобами профі-лактики інфекції хірурги знову поча-ли застосовувати хімічні препарати, тобто повернулися до антисептики. Цьому сприяло також створення нових, ефективніших за карболову кислоту, хімічних антисептиків.

Недостатність асептики особливо виявилась у першу світову