Кожна рана супроводжується по-рушеннями тканин за межами рано-вого каналу чи порожнини. Вони мо-жуть бути легкими, оборотними, у вигляді струсу клітин, чи тяжкими, з серйозними порушеннями кровообі-гу в них, що згодом може призвести до їх змертвіння. Залежно від вели-чини та зони ушкодження тканин ви-діляються рани з малою зоною ушкод-ження — різані, колоті, частина ру-баних; рани з великою зоною ушкод-ження — забиті, розміжчені, уку-шені, рвані і, особливо, вогнепальні. Рани, які мають вхідний та вихідний отвори, називаються наскрізними. Рани, що супроводжуються пошкод-женням великих магістральних судин, нервових стовбурів, суглобів, порож-нин тіла та внутрішніх органів, або інфікуються, або ж супроводжують-ся пошкодженням іншої природи (опіки тощо) мають назву ускладне-них. Вони значно небезпечніші за не-ускладнені.

Рани з великою зоною ушкоджен-ня тканин, складною формою рано-вого каналу (порожнини) називають-ся також складними. Рани з малою зоною ушкодження вважаються про-стими. Складні рани — це переважно рвані і розміжчені, вогнепальні.

З урахуванням прилеглих до рани порожнин тіла чи суглобів рани ділять-ся на проникаючі (в порожнину — че-ревну, плевральну, черепа, суглоба) і непроникаючі.

Рани класифікують також залежно від давності їх виникнення. Рани, що нанесені не давніше як 12 —24 год тому, вважаються свіжими, нанесені понад 24 год тому — несвіжими.

Клінічна симптоматика рани, пе-ребіг і тип загоювання її та прогноз на видужання потерпілого визначаються індивідуальними особливостями хво-рого, характером рани, ступенем та видом мікробної контамінації її, дав-ністю, а також її локалізацією.

Клініка ран. Рана спричинює в організмі потерпілого загальні та місцеві розлади, які широко варію-ють за силою та частотою залежно від особливостей і стану самого організ-му хворого, рани і її локалізації та навколишніх умов середовища.

Головними проявами рани є біль, кровотеча, зяяння рани чи тканинний дефект та порушення функції органа (організму). Серед загальних порушень найчастішим є синдром болю. Його не буває лише у людей з порушенням функції ЦНС унаслідок хвороби чи травми (сирингомієлія, третинний сифіліс, травматична чи пухлинна блокада больової чутливості, перери-вання провідності на рівні спинного мозку тощо). Іноді болю не відчува-ють у момент ураження люди, що пе-ребували у цей час в стані різкого емо-ційного напруження, алкогольного чи наркотичного сп'яніння.

Біль виражений більшою мірою у людей з неврівноваженою нервовою системою, з переважанням процесу збудження, у дітей та молодих людей;

у осіб з великою зоною пошкодження тканин та у разі нанесення їх тупими предметами (масивне пошкодження нервових елементів), а також тоді, коли рани локалізуються на кистях, обличчі, грудях, статевих органах, промежині. Біль відчувається сильні-ше на передній поверхні тулуба, а на кінцівках — на внутрішніх. З інших за-гальних реакцій організму на рану час-тими є напруження нервової та ен-докринної (з гіперсекрецією катехол-амінів) систем, порушення функції серцево-судинної системи та метабо-лізму (блідість, прискорення пульсу, спрага тощо), які в деяких хворих зу-мовлюють непритомність або шок. Непритомність частіше буває у людей з лабільною нервовою системою (ней-роциркулярною дистонією) і може спостерігатись навіть при невеликій рані. Вона пояснюється гострим по-рушенням живлення мозку і прояв-ляється нудотою, потемнінням у очах, дзвоном у голові, зблідненням та короткочасною втратою притом-ності. Хворий опритомнює у разі на-дання йому горизонтального положення, застосування збудливих речо-вин та забезпечення вільного доступу свіжого повітря.

Шок виникає переважно у разі тяжких поранень (забиті, рвані та роз-міжчені рани з травматичною ампута-цією чи скальпуванням, які супровод-жуються не тільки сильним подразнен-ням мозку, але й кровотечею).

Локалізація рани також відіграє велику роль у розвитку шоку. Зокре-ма, найчастіше ускладнюються шоком рани з великою зоною ушкодження, що локалізуються на кінцівках (стопа, кисть), у ділянці суглобів, промежи-ни і статевих органів, а також живо-та. Багато ран, особливо з малою зо-ною ушкодження тканин, окрім болю, не супроводжуються клінічно помітни-ми загальними порушеннями.

Місцеві прояви ран та їх клінічні ознаки дуже залежать від походжен-ня, характеру їх, локалізації розташу-вання довгої осі рани відносно так званих ліній Лангера, а також від за-гального стану потерпілого.

Головний місцевий симптом ран — кровотеча. Але за пошкодження не-великих судин, якщо не порушена система згортання крові (гемофільний синдром), кровотеча не буває вели-кою і незабаром спонтанно зупиняєть-ся внаслідок утворення тромбів, які закривають отвір судин. За інших рівних умов кровотеча завжди більша з різаних та рубаних ран, ніж з ран, що нанесені тупим знаряддям. Це пояснюється малим пошкодженням тканин у разі перших і масивним — у разі других. За останніх утворюється багато факторів згортання крові та спостерігається закручування внутрі-шньої оболонки судин. Рани облич-чя, голови, промежини та статевих органів супроводжуються сильнішою кровотечею, ніж рани інших локалі-зацій, унаслідок доброго кровопоста-чання цих ділянок. Різані та рубані рани мають рівні краї, поверхня їх дуже кровоточить. Забиті, рвані та розміжчені рани мають нерівні, зазуб-рені та розчавлені краї, з крововили-вами в них і навколишні тканини. У ранах є згустки крові. Якщо великі судини не пошкоджені, такі рани мо-жуть бути навіть "сухими".

Рани скальповані та клаптеві дуже кровоточать. Колоті рани майже не супроводжуються кровотечею, якщо рановий отвір закритий кров'яним згу-стком. Також мало кровоточать рани укушені. Отруєні рани супроводжу-ються незначною кровотечею, якщо отрута (змії чи хімічна) підвищує згортання крові, якщо ж навпаки (бу-ває у разі укусу гримучої змії, гадю-ки), — кровотеча буває сильною.

Зяяння рани (розкриття) залежить від напрямку осі її стосовно ліній на-тягання шкіри, напрямку скоротли-вих (еластичних) волокон, еластич-ності