Крім зловживання традиційними наркотичними засобами, психоактивними речовинами й іншими лікарськими речовинами, сьогодні в США виникла загроза поширення нових видів речовин, які являються хімічними аналогами препаратів, що контролюються, однак не входять до переліку заборонених для вживання лікарських засобів. З іншого боку, такі аналоги є в декілька разів сильнішими, ніж їх прабатьки, вони викликають серйозні порушення психічної діяльності та являють собою велику небезпеку для здоров’я людини [4, 5, 6].

До речі, перший аналог фентаніла — альфа-метилфентаніл — був виготовлений у Каліфорнії у 1979 році і незабаром з’явився в роздрібному продажі під назвою «Білий Китай». У вересні 1981 року ця речовина була внесена до переліку I «Закону про речовини, що підлягають контролю», проте з того часу з’явилося вже 6 аналогів фентаніла, не внесених до вищезазначеного переліку. Сьогодні є всі підстави побоюватися того, що дані речовини в найближчому майбутньому будуть поширюватися із західного узбережжя на всю територію США і за їхніми межами [8].

Перші спроби встановлення законодавчого контролю над наркотичними засобами з метою обмеження їх доступності належать до початку двадцятого сторіччя. Однак, вживання наркотиків на той час не каралося кримінальним законом. До 1912 p. більшість штатів прийняли законодавчі акти, які забороняли продаж опіатів і кокаїну без рецепту лікаря.

Закон Гарисона про наркотики, прийнятий у 1914 р., став першим федеральним законом, який установив національну політику обмеження доступності наркотичних засобів [4, 5, б].

Обмеження доступності шляхом накладання карно-правової заборони на зберігання лікарських речовин стало основою політики у ставленні до інших наркотичних засобів, які викликають залежність, до числа котрих, крім опіатів і кокаїну, було віднесено марихуану, пейот, хлоралгідрат. Ця політика в найбільшому ступеню знайшла свій відбиток у прийнятому в 1932 p. законі про наркотики, який набрав чинності в наступному десятиріччі на території більшості штатів. При цьому підлягала кримінальному покаранню будь-яка діяльність, пов’язана з незаконним вживанням лікарських засобів: присутність у місцях вживання наркотиків, володіння шприцом для підшкірних ін’єкцій, самий стан наркотичного сп’яніння. 50-ті роки характеризуються подальшою запеклістю карної політики у цій галузі. І до 1960 p. збереження наркотичних засобів за федеральним законодавством кваліфікувалося як фелонія, тобто тяжкий злочин [4, 5, б].

Проте, в 1970 p. була прийнята нова редакція закону, що чинна й зараз, згідно якої перевели просте володіння наркотиками до розряду місдимінору, тобто менш тяжкого злочину [4, 5, 6].

Таким чином, аналіз законодавства США свідчить про постійні зміни в кримінально-правовій політиці, які виражаються то у посиленні, то у пом’якшенні кримінальної відповідальності та покарання за володіння наркотиками й іншими речовинами, котрі підлягають контролю. Як наслідок, до теперішнього часу число паліїв марихуани залишається на постійно високому рівні і не збільшується за останні роки лише за рахунок розширення вживання тих наркотиків, які являють собою особливу небезпеку, наприклад, героїн (діацетилморфін) [1, 7, 8, 11].

Слід зазначити, що в більшості штатів закони не передбачали можливості призначення наркоманам примусового лікування [4, 5, 6]. Тільки у 1970 р. був прийнятий Єдиноманітний закон про лікування і реабілітацію осіб, що страждали залежністю. Згідно з цим законом лікуванню підлягали три категорії осіб:

особи, що постраждали від лікарської залежності;

особи, що стали недієздатними внаслідок зловживання речовин, які контролюються;

особи, що знаходяться під впливом цих речовин.

Єдиноманітний закон установлює цілісну програму лікування, яка фінансується урядом штату чи міською владою. Ця програма містить у собі три категорії заходів:

Служба швидкої допомоги для всіх трьох категорій осіб.

Коло стаціонарних, допоміжних і амбулаторних служб, спрямованих на встановлення контролю над наркоманами і лікування лікарської залежності.

Служба превенції, що залучає суспільні організації.

Цей закон вказує на необхідність встановлення типу лікарської залежності (на підставі встановлення класу речовини, що викликала цю залежність), і, виходячи з цього, обирається програма лікування, що містить у собі, по-перше, діагностику і медичну, психіатричну, психологічну та соціальну допомогу, а також діяльність різних суспільних служб з запобігання наркоманії [6, 8, 20].

Єдиноманітний закон передбачає і добровільне лікування наркоманів, якщо вони не були раніше притягнуті до кримінальної відповідальності, але їм поставлено діагноз залежності. Особам молодого віку при цьому не потребується згода батьків чи опікунів. Таким чином, законодавець висловлює мету максимального збільшення кількості осіб, що бажають лікуватися за власним бажанням.

Як альтернатива добровільного лікування, в законі передбачено і примусове лікування. Воно призначається особі, затриманій за будь-який злочин до висунення їй обвинувачення, або особі, що звинувачується в здійсненні злочину до винесення вироку суду. Даний розділ застосовується до всіх трьох категорій осіб [4–8].

Особа, яка направлена на примусове лікування, проходить діагностику, потім слідує рекомендаціям лікаря про необхідність лікування і тільки тоді на розсуд обвинувача чи суду з врахуванням тяжкості злочину їй може бути призначено лікування, або воно може бути призначено пізніше, як додаток до кримінального покарання. В цьому випадку наркомани, засуджені до тюремного ув’язнення, повинні відбувати покарання в службах лікування, що знаходяться на території виправної установи [4, 5, 8].

На практиці система примусового лікування знайшла значне поширення на території штатів, крім того добровільне лікування в багатьох випадках переросло в примусове, що само по собі відвертало осіб, які потребували лікування. Тому, як наслідок, чимале значення надається в теперішній час превентивним програмам, що діють на місцевому рівні (психіатричні лікарні) із залученням участі громадськості [4, 5,