Регуляторні гомеостатичні механізми функціонують на рівні клітин, органів, організмів і популяцій. Живі організми являють собою відкриті системи, які мають багато зв'язків з навколишнім середовищем. Ці зв'язки здійснюються через нервову, травну, дихальну, видільну системи.

У процесі обміну речовин з їжею, водою, при газообміні у організм із навколишнього середовища надходять різноманітні хімічні сполуки. У організмі ці сполуки змінюються і перетворюються, зрештою уподібнюються до хімічного складу організму і входять у його морфологічні структури, але не залишаються постійно. Через певний період засвоєні речовини піддаються руйнуванню, вивільняючи нагромаджену у них енергію, а продукти розпаду видаляються у зовнішнє середовище. При цьому зруйновану молекулу замінює нова, не порушуючи цілісності структурних компонентів організму.

Організми знаходяться в умовах безперервно змінюваного середовища, на них часто діють несприятливі фактори, але, незважаючи на це, основні фізіологічні показники продовжують перебувати у певних параметрах і організм підтримує стійкий стан здоров'я протягом тривалого часу. Зміни навколишнього середовища викликають прямо чи опосередковано якісь зміни у функціях організму, проте ці відхилення відбуваються порівняно у вузьких межах завдяки процесам саморегуляції, а потім відновлюються до початкового стану. Таким чином, поняття гомеостазу не пов'язане із стабільністю процесів. У відповідь на дію зовнішніх факторів відбуваються деякі зміни фізіологічних показників, а включення регуляторних систем забезпечує підтримання сталості внутрішнього середовища являє собою властивість, яка виробилась у процесі еволюції і закріплена спадково.

Імунні механізми гомеостазу. Імунна система ссавців і людини. Властивість імунного захисту виникла у процесі еволюції як функція живої системи, яка забезпечує збереження біологічної індивідуальності, збереження біологічної індивідуальності, збереження гомеостазу (лат. immunitas – звільнення, свобода).

В організмі хребетних імунна система анатомічно не складає єдиного цілого, вона розташовується окремими скупченнями: тимус (вилочкова залоза), лімфатичні вузли, селезінка, кістковий мозок. зв'язок між ними підтримується через систему кровообігу. У кістковому мозку містяться стовбурні клітини, здатні до міграції; за виразом імунолога Р. Б. Петрова (1981), вони є своєрідним „насінним матеріалом” для всіх лімфоїдних тканин, тому кістковий мозок можна вважати одним із центральних органів імунної системи.

Порушення гомеостазу, які пов'язані з дефектами імунної системи. У клініці відомі захворювання, які пов'язані з природженими дефектами імунної системи. Наприклад, при недостатності розвитку тимуса немає Т-лімфоцитів, порушений трансплантаційний і протипухлинний імунітет. При недостатності розвитку В-системи тимоцити збережені, але у крові відсутні гамма-глобуліни, організм не продукує антитіл.

У нормі імунна система не продукує антитіл проти власних тканинних білків. Існує ряд хвороб, які розглядають як наслідок спотворення імунної реакції – так звані аутоімунні хвороби. Наприклад, множинний склероз – дуже небезпечна хвороба, при якій розвиваються аутоімунні реакції, що спрямовані проти тканин центральної нервової системи.

У 1981 р. була виявлена нова хвороба – синдром набутого імунного дефіциту (СНІД). Вірус, який викликає це захворювання, був відкритий Р. Галло (США) і Д. Монтан'є (Франція) у 1983 р.

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ -1) відноситься до групи ретровірусів (РНК-вмісних вірусів). Вірусна РНК, потрапляючи у клітину-мішень, за допомогою фермента зворотної транскриптази трансформується у ДНК. Клітинами-мішенями є Т-лімфоцити, найважливіші компоненти імунної системи. При наступних поділах вражених Т-лімфоцитів буде відтворюватися і вірусна ДНК. Таке приховане носійство у одних людей швидко переходить у хворобу, а у інших може не проявлятися роками. Причини цього невідомі, але припускають, що це може бути пов'язане із здатністю вірусу мутувати з виникненням більш вірулентних штамів. У 50 % інфікованих СНІД виникає протягом 5 – 10 років.

Носійство вірусу перебігає без будь-яких симптомів і люди, не підозрюючи про це, можуть заражати оточуючих. Вірус передається при переливанні крові та її препаратів, при використанні недостатньо стерилізованих медичних інструментів та голок для ін'єкцій. Основний шлях зараження – статевий. Випадкові статеві стосунки і статеві відхилення є фактором ризику. Якщо носієм вірусу СНІД є жінка, то у випадку вагітності є 50%-на ймовірність, що її дитина заразиться СНІДом.

Подразливість як гомеостатична реакція. Підтримання гомеостазу пов'язане з наявністю у живих організмів такої властивості, як подразливість, тобто здатності організмів відповідати на впливи зовнішнього і внутрішнього середовища певними активними реакціями.

Подразливість – одна із основних властивостей життя. Сприйняття подразнення здійснюється спеціальними утворами – рецепторами. Рецептори – це спеціалізовані сприймаючі структури. Вони звичайно складаються з нервових утворів, які здатні перетворювати енергію зовнішнього подразнення у біоелектричний потенціал – нервовий імпульс.

Здатність клітин і тканин відповідати на подразнення називається збудливістю. Це складна біологічна реакція, яка проявляється у зміні фізичного, фізико-хімічного і функціонального стану клітин.

Органи і структури, в яких в результаті збудження виникають відповідні реакції, називають ефекторами.

У тварин з нервовою системою розвинувся особливий тип відповіді – рефлекси. Рефлекс (лат. reflexus – відбиття) – реакція організму на зовнішнє або внутрішнє подразнення при участі нервової системи. Розрізняють рефлекси безумовні – природжені та умовні, що виробляються у процесі життя.

Матеріалістичне трактування природи рефлекторної діяльності цілісного організму належить І. М. Сєченову (1829 -1905) та І. П. Павлову (1849-1936).

Поведінка як спосіб збереження гомеостазу. Еволюційний аспект поведінки. Поведінка тварин – дуже широке поняття. Воно поєднує велику різноманітність реакцій, які сприяють виживанню організмів і збереженню виду у змінюваних умовах зовнішнього середовища. Найпростішою її формою є різні рухові реакції на зовнішні подразники, більш складні форми поведінки, зв'язані з навчанням, переробленням інформації – вищих інтегративних функцій нервової