медицині застосовується індуктивний і дедуктивний методи або причинний аналіз. Правда, обидві медичні системи користуються ними в протилежній послідовності: китайська медицина починає з дедукції, а західна з індукції. Але чим відрізняються один від одного обидві медичні теорії? Ми вже назвали вище два типові чинники, характерні для традиційної китайської медицини.
1. Розгляд людського організму як єдиний цілий (Чжен-ді).
2. Діагностика відповідно до синдромів з урахуванням цієї цілісності (Бянь-чжен).
З розглядом людського організму як єдиного цілого і з діалектикою пов'язано ту обставину, що традиційна китайська медицина досягає менш точною об'ектівізациі результату дослідження хворого, ніж сучасна західна медицина. Арістотель є автором положення, згідно якому ціле є чимось більшим, ніж проста сума його складників. У значенні сучасних природних наук поняття цілісності є гіпотезою, яка не може бути доведена. У цьому причина неможливості реалізації з природно-научних позицій медицини, що оперує поняттям цілісності.
Трохи інакше йде справа в сучасній науці з діалектикою. Хоча західні природні науки, а з ними і медицина, не застосовують достатньо безумовно діалектичний принцип, але в дослідницькій практиці він знаходить широке застосування. Краща і найточніша перевірка теорії завжди досягається шляхом припущення її протилежності, а це є діалектичним методом. Певні відносини існують також між діалектикою і введеним в наукову дискусію фізиком Нільсом Бором поняттям дополнятельності. Бір вказав на те, що системи понять завжди дають обмежену, односторонню картину дійсності, тобто освітлюють лише одну сторону, ціле ж вичерпується тільки з введенням протилежних систем понять.
Наряду про цілісністю розгляду і діалектичним підходом, із західної точки зору китайська медицина має ще одну характерну особливість:
3. Використовування лише якісних критеріїв для оцінки стану людського організму і його хворобливих станів, тобто відсутність точності, можливості перевірки і об'єктивності в сучасному науковому значенні.
Як відомо, сучасні природні науки вимагають наявності наступних умов, яким повинна задовольняти теорія:
А. Точность
Б. Возможность перевірки
В. Об'ектівность
Р. Плідність.
Наприклад, точність має місце у тому випадку, коли теоретична система володіє такими якостями, як однозначність, кількісний вираз предмету дослідження, логічна взаємозв'язана.
Ці три критерії в значній мірі виконані теоретичною медициною Заходу. На відміну від цього традиційній китайській медицині бракує багато в чому однозначності. Її основні поняття: інь-ян, холод-жар, зовні-всередині, пустка-повнота і т.д. - не є однозначними в значенні наукових понять. Те ж саме відноситься і до шести зовнішніх причин хвороб (вітер, холод, літня жара, вогкість, сухість і «шень»). У всіх цих поняттях матеріальні елементи змішуються з енергетичними або функціональними. В даному випадку ми маємо справу з «додекартовськой» системою, в якій ще не знайшли повного розділення такі поняття, як суб'єктивне і об'єктивне, матеріальне і енергетичне, фізичне і психічне. Цій системі бракує, зрозуміло, і кількісного виразу, міри. У її початковій формі китайська медицина, як вже наголошувалося, розглядає тільки якісні показники, які в кращому разі можуть мати внутрішньосуб'єктивне походження, але не піддаються об'ектівізациі в значенні сучасної медичної науки. Можливість використовування кількісних категорій могла б з'явитися тут лише за умови введення сучасних, тобто західних, наукових методів.
Логічний взаємозв'язок також в значній мірі відсутній в системі китайської медицини. Таким чином, будівля теорії традиційної китайської медицини страждає багатьма недоліками відносно точності, а внаслідок цього також і відносно можливості перевірки і об'єктивності, що повністю усвідомлюється в сучасному Китаї.
Проте теоретична система китайської медицини виявляється вельми багатою з погляду її плідності, створивши незнайому сучасній західній медицині модель мислення, яка володіє тією перевагою, що може спиратися на практичний досвід більш ніж двотисячоліття. Теорія може вважатися плідною в тому випадку, якщо вона пропонує єдиний принцип для великого різноманіття явищ, особливо в тому випадку, якщо із самого початку залишався прихованим зв'язок різних явищ між собою. Причому характерно, що поняття плідності теорії не завжди тотожне її надійності.
Властивий китайській медицині принцип підходу до людського організму як до єдиного цілого виявляється в розгляді функціональних процесів, що відбуваються в ньому, які можуть бути об'єднані під загальним поняттям «ци».
В зв'язку з цим слід привести висновок відомого англійського китаєзнавця Джозефа Нідхема про науковість старокитайського мислення: «Китайські мислителі повинні були зазнати фіаско в науковому відношенні, можливо, тому, що відносилися з великою недовірою до сили розуму і логіки. Вони пізнали відносність, складність і нескінченність Всесвіту, прагнучи до світобачення ейнштейновського типу, не заклавши для цього, проте, ньютонівських основ. У таких умовах наука не могла одержати відповідного розвитку». Нідхем мав при цьому на увазі, мабуть, дещо звужене поняття науки, властиве XIX століттю. Дане нами на початку цього розділу філософське визначення поняття «наука» не є підставою для такої строгої оцінки китайської науки. В усякому разі наукове мислення існувало на Заході ще до Декарта, і традиційна китайська медицина може бути поставлена на один ступінь з ним.