ЖОВТА ГАРЯЧКА

Жовта гарячка — гостре природно-осередкове трансмісив-не інфекційне захворювання вірусної природи; йому властива загальна інтоксикація, висока двофазна гарячка, геморагічний синдром, ураження печінки, нирок та інших органів.

Синоніми: амарильоз, амарильна гарячка, амарильний тиф.

Лат. — febris flava.

Англ. — yellow fever.

Короткі історичні відомості. Перші відомості про жовту гарячку з'явились у XVII ст. До цього часу точаться суперечки про «місце на-родження» цієї інфекції (називають Африку, Америку) й про те, ко-му належить пріоритет в описові клінічної картини жовтої гарячки. Усе ж найбільш рання дата — 1635 p., коли П. Тартр подав випадок невідомої до того хвороби, яка виникла на Антільських островах і дуже нагадувала за клінікою жовту гарячку. Ще вірогіднішим вва-жається опис Н. Carter (1648) епідемії тяжкої хвороби, завезеної з Західної Африки до Мексики. Але вивчення історичних матеріалів дало підставу для висновку, що жовта гарячка була відома ще раніше. Так, вважають, що наприкінці XV ст. вона не пощадила й матросів Колумба: в Америці серед них спалахнула епідемія тяжкого захво-рювання з високою летальністю. Уважають, що це була жовта гаряч-ка. У наступні роки спалахи тяжкої хвороби реєструвалися не тільки в різних регіонах Північної та Південної Америки, але й в Італії, Іс-панії, Португалії, Франції, переважно в портових містах. Не обмину-ла жовта гарячка й Росію, у зв'язку з чим ще в 1805 р. з «височайшого веління» було видано опис «жовтої гарячки» з вказівкою про необ-хідність захисту портів Росії від цієї пошесті.

Найтяжча епідемія була зареєстрована під час будівництва Па-намського каналу (кінець XVIII ст.), коли перехворіли понад 500 тис. осіб.

Колоніальні війни в Африці, Центральній та Південній Америці та-кож супроводжувались епідеміями жовтої гарячки у військах. Звер-тала на себе увагу тяжкість хвороби: так, на початку XIX ст. в Іспанії загинуло 79 тис. осіб із 270 тис. тих, що захворіли. У XIX—XX ст. про-довжувала реєструватися висока захворюваність на жовту гарячку в Південній Америці, на півдні США, в Африці.

У 1881 р. кубинський лікар С. Finlay висловив припущення, що пе-реносниками жовтої гарячки є комарі. Це знайшло підтвердження у дослідах американського військового лікаря W. Reed та його колег у 1901 р. Більше того, вони уточнили, що саме Aedes aegypti є пере-носником, і стверджували, що збудник хвороби — дрібний фільтрівний мікроорганізм, що й було доведено у 1927 p. A. Stoks, який виді-лив збудника хвороби з крові хворого,— ним виявився фільтрівний вірус. У 1930 p. M. Teylor зумів не тільки змінити вірулентність виді-леного штаму вірусу шляхом численних пасажів через мозок кроли-ка, але й на підставі цього отримати вакцинальний штам — 17 D. Вак-цина, виготовлена пізніше із цього штаму, широко застосовувалася під час другої світової війни, використовується вона і сьогодні. Ще в 30-ті роки Soper виявив випадки захворювання на жовту гарячку в районах, вільних від Aedes aegypti, й описав «лісовий цикл» поши-рення інфекції (мавпа —> комар —» мавпа).

Актуальність. У минулому жовта гарячка нерідко виникала у виг-ляді тяжких епідемій у багатьох країнах на різних континентах. Са-ме епідемії гарячки й малярії перетворили будівництво Панамського каналу на велике кладовище, і на багато десятиліть роботи були при-зупинені.

Завдяки застосуванню високоефективної вакцини нині захворю-ваність залишається ще досить високою лише в Південній та Цен-тральній Америці, Центральній та Західній Африці. Так, у 1960— 1962 pp. в Ефіопії перехворіли на жовту гарячку понад 200 тис. осіб, із них близько ЗО тис. померли. Великі епідемії виникали в Сенегалі в 1965 p., в Нігерії в 1970 р. Щороку з країн Південної Америки надхо-дять відомості про захворювання жителів на жовту гарячку (близько 300 осіб за рік). Не були зареєстровані випадки захворювання в ос-танні роки в Азії, Австралії.

Незважаючи на ендемічність жовтої гарячки, існує можливість занесення хвороби на неендемічну територію, тому, враховуючи тяж-кість її перебігу, високу летальність, ще з 1926 р. на пропозицію ВООЗ, жовту гарячку внесено до числа карантинних інфекцій, на які поши-рюються Міжнародні санітарні правила.

Етіологія. Збудник жовтої гарячки — РНК-вмісний арбовірус ро-ду Flavivirus родини Togaviridae.

Вірус має сферичну форму, близько 40 нм у діаметрі, вкритий оболонкою, що містить білки, фосфоліпіди. РНК вірусу має висо-кий ступінь інфекційності, який зберігається навіть після виділення її з віріону. Віруси жовтої гарячки антигенно споріднені з багатьма іншими флавівірусами (віруси Зіка, гарячки Західного Нілу, денге, японського енцефаліту та ін.), що нерідко утруднює інтерпрета-цію даних, одержаних унаслідок серологічного обстеження хворо-го. Вірус жовтої гарячки представлений одним серотипом (що дуже важливо для виготовлення вакцин), проте має, принаймні, 2 сероло-гічні варіанти (південноамериканський та африканський), які мож-на розрізнити за допомогою серологічних реакцій; захворювання, що ними спричинюються, за клінікою не відрізняються.

Віруси дуже чутливі до дії високих температур: вони руйнуються 7 — 2-2768через 10 хв при температурі +60 °С, при кип'ятінні — миттєво. При низьких температурах (близько —70 °С) можуть зберігатися роками. Згубно діє на них 0,5 % розчин формаліну, кисле середовище, ультра-фіолетове опромінення, ефір, хлороформ, але віруси резистентні до дії фенолу та сулеми.

Різні тварини чутливі до вірусу по-різному. Так, в інфікованих пацюків, хом'яків, кроликів виникає субклінічна інфекція, що вияв-ляється лише за наростанням титрів специфічних антитіл. У деяких видів мавп, їжаків, новонароджених білих мишенят унаслідок зара-ження розвивається гостра інфекція. Можна викликати захворю-вання і в дорослих мишей, але лише за умови зараження субокципітально. Надзвичайно чутлива до інфекції, що спричинюється віру-сами