Враховуючи, що апарат «електросон» дає імпульсний струм прямокутної форми, постійного напряму, X. А. Ізаксон (1969) застосував «електросон» одночасно з електрофорезом йоду і брому. Згідно даним автора ця техніка дала позитивний результат при порушенні сну, головних болях, дратівливій слабкості.

Ф. Ф. Огієнко (1964) запропонував спеціальний електроутримувач, що фіксується на голові хворого. Всередині целулоїдного обода закріплена зігнута під кутом металева пластинка, через яку проходить товстий гнучкий мідний дріт, покритий хлорвініловою оболонкою. До кінця дроту припаяна луджена чашка в пластмасовому футлярі. У чашці поміщаються кінці марлевих турунд, введених, як завжди, в обидві ніздрі.

Електрофорез лікарських речовин можна виробляти одночасно з позитивного і негативного полюсів. Для цього необхідно точно врахувати напрям руху лікарської речовини в електричному полі залежно від знаку заряду його іонів. Нерідко з одного полюса вводять дві лікарські речовини, несучі однакові електричні заряди. Наприклад, при лікуванні хворих на гіпертонічну хворобу при ослаблених процесах гальмування і збудження призначають електрофорез брому з кофеїном по методиці С.Б. Вермеля. При цьому замість однієї прокладки поверхнею в 300см2 беруть дві — по 150 см2 кожна. Одну з них змочують розчином бромистого натрію, іншу — розчином кофеїну бензоата натрію (1%). Обидва електроди поміщають в міжлопатковій області і сполучають з негативним полюсом джерела струму.

На дітей гальванічний струм надає швидшу і сильнішу дію, ніж на дорослих, навіть при меншій інтенсивності і коротшій дії. У дітей густина струму звичайно застосовується в межах 0,02—0,05 мА/1см2. Тривалість процедури — 15—20 хв.

Абсолютно необхідно, щоб електрофорез отруйних і сильнодіючих речовин виконувався особисто лікарем-фізіотерапевтом або в його присутності. При введенні сильнодіючих необхідно організувати лікарське спостереження за хворим протягом перших діб після електрофорезу, оскільки реакція на введену лікарську речовину може розвинутися не відразу, а після декількох годин.

Підводячи підсумки, необхідно ще раз стисло сформулювати основні достоїнства методу мікроелектрофорезу, його переваги в порівнянні з традиційними методами дослідження дії речовин. Недавно в невеликій роботі Пурвеса, присвяченій найзагальнішим аспектам застосування методу мікроелектрофорезу, було поставлене питання: чи можливий кількісний макроелектрофорез взагалі? Вищевикладений матеріал безумовно свідчить, що точний підрахунок кількості речовини, що виділяється, вельми складний і навряд чи доступний в звичному нейрофізіологічному експерименті. Ще проблематичнішою є оцінка концентрації речовини, створюваної у рецепторній поверхні клітки в ході ін'єкції. І в тому, і в іншому випадку доводиться часто задовольнятися вельми приблизними даними.

Проте, було б несправедливим заявити, що точний кількісний мікроелектрофорез неможливий взагалі. По-перше, існують методи калібрування мікроелектродів, які дозволяють в цілому ряду експериментальних ситуацій правильно оцінювати виділення речовини. Наприклад, свого часу був розроблений надзвичайно витончений метод калібрування виділення ацетилхоліну або іонів Са2+. По-друге, в даний час успішно розвиваються засоби, що дозволяють вимірювати концентрацію тих або інших речовин безпосередньо в зоні аплікації.

Нарешті, слід зазначити, що по суті справи жоден з традиційних методів введення речовин не дає точної інформації про концентрацію діючого агента в зоні його безпосереднього впливу. Виключенням є нечисленні експериментальні моделі типу нервово-м'язового препарату.

Які ж особливості даного методу можна віднести до безперечних достоїнств? На наш погляд, їх дві. По-перше, це локальність. Мікроелектрофоретичні аплікації можуть зачіпати надзвичайно обмежені ділянки тканин, а при деяких модифікаціях, згаданих вище, зона дії речовини може зводитися до обмеженої ділянки постсинаптичної мембрани. При внутріклітинних ін'єкціях експеримент ведеться на рівні окремої клітини. Важливим чинником є те, що при цьому можна минути численні бар'єри, що лежать на шляху речовин, що вводяться іншими способами. Локальність їх різко знижує вірогідність виникнення опосередкованих реакцій.

Друга важлива перевага полягає в швидкості створення значущих концентрацій досліджуваної речовини в зоні його дії. Тільки метод мікроелектрофорезу дозволяє здійснити аплікації, які можуть наближатися до природних процесів, по такому важливому параметру, як тимчасовий перебіг реакції.

В даний час існує метод, що також забезпечує певну локальність введення речовин — це мікроін'єкції за допомогою тиску. Проте мікроелектрофорез має в порівнянні з ним ряд переваг: відсутність травматичної дії внаслідок виділення певного об'єму розчину; можливість боротьби з небажаними явищами, пов'язаними із спонтанним витоком речовин, за допомогою стримуючих струмів; легкість порівняльної оцінки речовини, що виділилася, по струму мікроелектрофорезу.

Список використаної літератури:

Резимов А.Н. Медицинская и биологическая физика. – Высшая школа, 1987.

Рабек Я. Експериментальні методи хімії полімерів. М.: 1983р. Т.2.

Ляликов Ю.С. Физико-химические методы анализа. М.: Химия, 1974р.

А.А. Александров. Метод микроелектрофореза в физиологии. – Ленинград: «Наука», 1983р.

А.П. Парфенов. Электрофорез лекарственных веществ. – Ленинград: «Медицина», 1973р.

Мойсеєв М.Д. Фізіотерапія. – Москва, 1991р.