Біологічно активні речовини

Лікувальні властивості меліси зумовлені ефірною слією, яка локалізована в ефірноолійних залозах. Пеоші дослідження терпенових сполук в олії мепіси були проведені у кінці XIX століття в 1891-1894 роках. З неї було виділено цитраль і цитронелаль, а згодом монотерпенові сполуки гераніол, ліналоол і цитронелол. Саме цитраль придає сировині приємний лимонний запах.

(-)--цитронелол транс-форма цис-форма транс-форма цис-форма

Гераніол Нерол Гераніаль Нераль

(цитраль а) (цитраль б)

(+)-Ліналоол Розмаринова кислота

В результаті сучасних досліджень в ефірній олії і листках меліси виявлено до 65 терпеноїдів, основними з яких є нераль (цитраль б) і гераніаль (цитраль а), а в ефірній оліяї старих листків переважає цитронелол. Деякі вчені вважають специфічним терпеном для меліси каріофіленоксид, що може служити для ідентифікації сировини.

Нові дослідження турецьких вчених показали, що ефірне масло містить 15,41% -кубебена, 3,5-14,24% -каріофілена, 7,59% сесквітерпенового спирту, 7,18% -кадинолу, 6,62-44,9% гераніалю, 3,96% кадинолу, 2,92-21,1% цитронелалю, 5,82-33,3% нералю, 2,36% нералдіолу, 0,6-1,2% ліналоолу, 0,4-0,5% 3-октилацетату, 0,3-0,8% транс-2-гексаналю, 0,2-0,6% оцімену V (транс), 0,6% перилового альдегіду. До складу ефірної олії меліси входять також мірцен, лавандуломевалерат, геранілацетат, оксид каріофілену, n-цімол, 1-октен-3-ол, 3-(1-октеніл)ацетат, транс-2-нонеаль, 2,4-декадієналь, транс-2-деценол, -кубебен, -копаєн, -каріофілен, -бурбонен, туйопсен, валенсен.

Наймолодші листки та листки першого збору містять до 0,29% ефірної олії, другого збоpy до 0,13%, третього тільки 0,1%. На вміст ефірноі олії в сухій сировині впливають терміни збору, сушіння, подрібнення і фасування. Слід відзначити, що кількість ефірної олії в листках меліси є нестабільною. При екстрагуванні і на гріванні ефірної олії проходить циклізація цитронелолу.

В листках меліси містяться фенілкарбонові кислоти і їх депсиди:кофеїнова кислота, її димер розмаринова кислота та тримери мелітринові кислоти А і В, а також хлорогенова кислота (депсид кавової і хінної кислот). Методом високоефективної рідинної хроматографії встановлено, що вміст розмаринової кислоти в листках меліси становить від 0,54 до 1,79% (за даними інших авторів до 4,7%). Крім того, листки меліси містять р-кумарову, ферулову, р-гідроксибензоенову, протокатехову, гентизову, синапову, сирингову, ванілінову і саліцилову кислоти.

В невеликих кількостях в листках меліси знаходяться такі флавоноїди, як 7-О-глікозид лютеоліна, космоциїн – 7-О-глікозид апігеніна і флавонолові глікозиди: рамноцитрин – 7-метоксикемпферол і ізокверцитрин – 3-глікозид кверцитрина.

Листки меліси містять також тритерпени – урсолову і олеанолову кислоти (0,50% і 0,17% відповідно) і їх похідні , терпеноїди глюкозиди неролу, гераніолу, неролової кислоти. В них знайдені гіркоти , кумарини(ескулетин), до 5 % дубильних речовин, бурштинову кислоту, слиз, тетрасахарид стахіозу (сполуку двох залишків галактози з глюкозою і фруктозою), каротин (0,007-0,01%), вітаміни С (0,15%), В1, В2, Е.

В насінні меліси міститься до 20% жирної олії.

Історія застосування в медицині

Мелісу лікарську почали вживати в медицині понад 2000 років тому. Її культивували ще в древніх Греції та Римі. Меліса також мала широке застосування як цінна медоносна рослина, про що свідчать трактати Теофраста (227-287 pр. до н.е.). Один з героїв міфу Теокриту, Лаокон, вживав мелісу в їжу. Вергілій Маро (70-19 рр. до н.е.), Пліній Старший і грецький медик Діосскорид (І століття до н.е.) вказували, що пасічники натирали своє тіло свіжими пом'ятими листками меліси, щоб зловити рій бджіл. Стародавні греки називали мелісу «kalaminta» або «melissophyllon». У Римі вона була відома під назвою «apiastrum».

Антична медицина приписувала мелісі пpoтимiкpoбнy, aнтиceптичнy, протидизентерійну, заспокійливу, покращуючу зір та регулюючу місячні дію.

Арабський лікар Авіцена (979-1037) вважав, що меліса освіжає і зміцнює серце, запобігає перебоям, сприяє травленню і допомагає від гикавки. Він рекомендував мелісу як тонізуючий засіб і лоя лікування меланхолії.

Вирощувати в Європі мелісу почали араби на початку XVI ст. в Іспанії. У середньовічній Європі меліса була однією з найбільш популярних рослин. В капітулярах Карла Великого вказувалося, що її слід вирощувати на кожному городі. Середньовічна німецька цілителька бенедиктинська абатиса свята Гільдегарда з Бінгена (1098-1179) рекомендувала вживати мелісу як знеболюючий і заспокійливий засіб при головних болях, зокрема при мігрені. Серафит молодший (друга половина XII століття) стверджував, що листки меліси мають властивість розвеселити, відганяти нудьгу, страх і журу. Високо цінував мелісу Парацельс (1493-1541). Він прирівнював властивості меліси за силою дії до золота.

Польський середньовічний лікар Сіреніуш (1541-1611) рекомендував вливати мелісу при болях голови, серця і шлунково-кишкового тракту.

Особливо популярною в середні віки була «кармелітська мелісова вода», яку виготовляли французькі монахи кармеліти з листків меліси з додаванням листків м'яти, кори лимона, насіння коріандру, горіхів мускату і кориці. Такою водою лікували зіпсовані нерви.

Середньовічні маги і чаклуни надавали мелісі магічного значення. Жерці древніх храмів виготовляли з меліси динамізований напій. В суміші з полином божим деревцем (Artemisia abrotanum L.) та ізумрудом меліса входила до складу засобу для зменшення болей при пологах. Як вказував Альберт Великий, хто носитиме мелісу на собі, той буде усіма любимим, а повішена на шию бика, вона заставляє його бути послушним.

У 1522 році трава меліси була включена в німецький Брауншвейгський регістр лікувальних засобів, а ефірна олія входила у Catalogus м. Франкфурта, що був виданий у 1582 poцi. Гієронім Бок у 1539 році виготовив винно-мелісовий дистилят під назвою «Кардіака», який вжився як серцевий і шлунковий засіб.

На Русі народна медицина використовувала відвари з меліси при спазмах шлунку, холециститі, жовчекам’яній хворобі, «нервових лихоманках», мігрені, безсонні, меланхолії, істеричних приступах, неприємному запаху з рота і зубному болі, при простудних захворюваннях, бронхіальній астмі, альгоменореї і болючих менструаціях, як протисудомний, відхаркуючий і сечогінний засіб, для посилення