Мінімальна альвеолярна концентрація

. Для оцінки кількісного ефекту дії інгаляційних анестетиків запропонована величина мінімальної альвеолярної концентрації (МАК). Термін був введений в 1965 р. Eger et al. як стандарт сили (потужності) анестетиків. МАК – мінімальна концентрація інгаляційного анестетика в альвеолярному газі, яка попереджує рухову реакцію на стандартний больовий стимул (шкірний розріз) в 50% випадків. Значення МАК дозволяє встановити взаємозв'язок між дозою анестетика та його анестетичним ефектом. Можна провести паралель між МАК та ефективною дозою (ЕД50), так само як ЕД95 (відсутність рухів на подразнення у 95% хворих) еквівалентно 1,3 МАК.

Препарати з низьким МАК є потужними анестетиками, оскільки потрібна менша кількість анестетика для досягнення стану анестезії.

Концентрація анестетика в газі, котрий вдихається, може не відповідати альвеолярній концентрації. Рекомендується проводити анестезію на рівні не менше 1,5 МАК, а при спонтанній вентиляції – 3 МАК.

При поєднанні анестетиків, визначається доля в МАК кожного з них, а потім вони додаються.

Табл. 2 Властивості інгаляційний анестетиків.

Анестетик. | МАК, % | ТНП, при 200С

мм. рт. ст.

Дінітрогену оксид. | 105 | -

Ксенон. | 71 | -

Галотан. | 0,75 | 243

Енфлюран. | 1,7 | 175

Ізофлюран. | 1,2 | 239

Севофлюран. | 2 | 180

Десфлюран. | 6 | 681

Для досягнення МАК 100% і вище для дінітрогену азоту необхідні умови гіпербаричної оксигенації.

Знижують МАК анестетика поєднання з іншими інгаляційними анестетиками, метаболічний ацидоз, гіпоксія, гіпотензія, б2-агоністи, гіпотермія, гіпонатріемія, гіпоосмолярність, вагітність, алкоголь, кетамін, опіоїди, барбітурати бензодіазепіни і ін.

Не впливають на МАК: тривалість анестезії, гіпо- і гіперкапнія (в межах 21 – 95 мм.рт.ст.), метаболічний алкалоз, гіпероксія, артеріальна гіпертензія, гіперкаліемія, гіперосмолярність, пропранонлол, налоксон, амінофілін.

Теорії та механізми загальної анестезії.

Теорії, які мали пояснити механізм виникнення загальної анестезії, почали розроблятися з моменту відкриття методів анестезії. Запропоновано ряд теорій, більшість з яких мають історичне значення, або розкривають тільки якусь одну сторону дії анестетика. Ці теорії в основному пояснюють механізм дії інгаляційних анестетиків. Вони виходять із взаємозв'язку певних фізико-хімічних властивостей анестетика та його здатністю викликати анестезію. Точні механізми дії загальних анестетиків на даний час невідомі.

Теорія зворотної коагуляції протоплазми. Приписують Клоду Бернару (1875 р.) та Кюну (1864 р.). Основана на здатності загальних анестетиків викликати зворотне припинення діяльності протоплазми, шляхом часткової коагуляції білку. Тим самим, функція клітини тимчасово припиняється. Проте, така коагуляція викликається концентраціями анестетика, набагато вищими, ніж ті, які застосовуються в клініці.

Теорія зміни поверхневого натягу. Traube в 1904 р. встановив здатність анестетиків знижувати поверхневий натяг на межі мембрана-оточуюче середовище, підвищувати проникливість і змінювати електропровідність.

Ліпоїдна теорія, або “правило” Мейєра-Овертона. Встановлена достатньо чітка залежність між розчинністю в жирах та силою інгаляційного анестетика. Чим вища розчинність в жирах, тим переважно потужніший анестетик. Ця залежність дістала назву – “правило” Мейєра-Овертона. Для оцінки здатності розчинятися в жирах використовують коефіцієнт розподілу жир/газ. Згідно з цією теорією анестетики концентруються в клітинах найбільш багатих ліпідами, тобто в нейронах. Теорія не є універсальною. Так, деякі анестетики не мають високої жиророзчинності, з іншого боку деякі жиророзчинні речовини не проявляють анестетичну дію. Проте, коефіцієнт жир/газ продовжують використовувати для оцінки сили інгаляційного анестетика.

Теорія критичного об'єму. (Mullins ,1954 р.). Запропонована для пояснення механізму дії ліпотропних анестетиків. Анестетик, накопичуючись в ліпідних структурах мембран, викликає збільшення їх об'єму вище критичної межі, що приводить до перекривання іонних каналів та порушення збудливості нейрона.

Теорія абсорбції. (Лове, Ліллі, Варбург). Подібна до теорії поверхневого натягу. Розвивається підвищення проникливості мембрани і абсорбція анестетика на ліпідних структурах протоплазми.

Теорія гальмування окислення в клітинах. (Теорія “задушення” Ферворна і її подальший розвиток, гіпоксична теорія). Анестетики впливають на деякі ферменти клітини, які забезпечують процеси окислення та відновлення в клітинах і тим самим гальмують їх.

Теорія утворення водних мікрокристалів. (Полінг, 1961 р.) Анестетики утворюють водні мікрокристали, які блокують рух катіонів через мембрану. Не всі анестетики утворюють мікрокристали і утворюються вони при застосуванні анестетика в дуже високій концентрації.

Мембранна теорія. Вперше висунута Хабор в 1907 р. і Вінтерштейн в 1916. В наш час значно доповнена. Згідно з цією теорією анестетики порушують транспорт іонів через клітинну мембрану. На моделі ізольованого аксона встановлено, що в присутності інгаляційного анестетика знижувалася величина потоку натрію через мембрану і, відповідно, здатність генерувати потенціал дії. На противагу зниженню транспорту іонів всередину клітини, спостерігалося, також, полегшення їх виходу з клітини, особливо калію, що приводить до гіперполяризації мембрани і затрудняє виникнення деполяризації.

Анестетики можуть діяти і на рівні цитоплазми. Так, наприклад, вони здатні порушувати активність органел по накопиченню кальцію, що знижує рівень внутрішньоклітинного кальцію. Це в свою чергу впливає на збудливість мембрани та порушує пресинаптичне виділення медіатора. Інші цитоплазматичні структури (мікроканали) можуть з'єднуватися з плазматичною мембраною і зворотно деполімеризуватися під впливом анестетика.

Найбільш вразливою ланкою при дії анестетика вважається синапс. Анестетик знижує передачу в синапсі, впливаючи на різні його ланки – в термінальній частині на підході до пресинаптичної мембрани, на вивільнення медіатора, зменшує чутливість пресинаптичних та постсинаптичних рецепторів і, тим самим, блокує виникнення потенціалу дії постсинаптичної мембрани.

В умовах цілісного організму анестетики впливають на різні відділи ЦНС. Найбільшу популярність здобула теорія гальмування ретикулярної формації. Ретикулярна формація викликає активацію вище лежачих відділів ЦНС, відповідає за рівень свідомості та моторної активності. Тому ідея зниження тонусу ретикулярної формації під впливом анестетиків є коректною. Хоча значення її гальмування, очевидно, перебільшене. В усякому