Види та поширення дитячого травматизму за матеріалами відділення хірургіної стоматології ОКЛ.

Резюме: проблеми клінічної та лікування травматичних пошкоджень щелепно-лицевої ділянки у дітей неможливо ввважати добре вивченими, не звертаючи уваги на те, що вони являють собою велике практичне значення.

Наша кафедра вивчла історії недугів 152 ліией щ травмою щелепно-лицевої ділянки, напротязі 10 років (1992-2002). Серед них було 129 (84,9 %) хлопчиків та 23 (15,1 %) дівчаток. Враховувались віковий фактор, сезонність, локалізація та вид травм.

Ключові слова: щелепно-лицева хірургія, травматичні пошкодження.

В умовах міста травма мала місце у 139 (91,5 %) дітей, сільській місцевості – у 13 (8,5 %).

Травматизм щелепно-лицевої ділянки у дітей складає 4,3 % по відношенню до всі травм організму [1].

По віковому фактору хворі розподілились наступним чином: до 3 років – 12 (7,8 %), від 4 до 6 років – 22 (14,5 %), від 7 до 10 років – 28 (18,4 %), від 11 до 14 років – 50 (32,8 %), від 15 до 16 років – 40 (26,5 %).

Таблиця 1.

Показники травматизму в залежності від віку дитини:

32,8

26,5

18,4

14,5

7,8

1 3 4 6 7 10 11 14 15 16 вік хворих, роки

Перше місце займає побутова травма – 55,8 %, потім транспортна – 17,1%, вулична – 14,8 %, спеціальна – 7,8 %, спортивна – 3,9 %, виробнича – 0,6 %. Вогнепальні поранення були у 7 (4,6 %) дітей.

Сезонність травматизму розподіляється таким чином:

весна 48 %, літо 36 %, зима 10 %, осінь – 6 %.

48 %

36 %

10 %

6 %

12 1 2 3 4 5 6 7 8 9 1011 місяці

За локалізацією травматичних пошкоджень щелепно-лицевої ділянки хворі розподіляються наступним чином:

ізольвані пошкодження м’яких тканин обличчя та порожнини рота – 21 (13,9%);

переломи альвеолярного паростка щелеп та вивихи зубів – 5 (3,3 %);

ізольвані переломи нижньої щелепи – 77 (50,7 %); верхньої щелепи 5 (3,3 %);

переломи кісток носа – 10 (6,5 %);

множинні пошкодження мяких тканин та кісток лицевого скелету – 31 (20,4 %);

поєднані переломи кісток лицевого скелету з переломами кісток іншої локалізації – 3 (1,9 %).

Загальна кількість хворих з переломами нижньої щелепи була 99 (65,1%), верхньої щелепи – 6 (3,9 %), кісток носа – 15 (9,8 %), виличної кістки та дуги – 5 (3,3 %). У 11,5 % дітей травма щелепно-лицевої ділянки поєднувалась із струсом головного мозку.

Усім пацієнтам з травматичними пошкодженнями щелепно-лицевої ділянки поводили комплексне лікування, яке складалось із хірургічної обробки ран, репозиції та іммобілізації кісткових уламків та консервативної терапії (антибіотикотерапія,протизапальна вітамінотерапія, фізіолікування).

При ушкодженнях мяких тканин проводили ранню і ощадливу первинну хірургічну обробку ран, деяким пацієнтам, при потребі, первинну пластику місцевими тканинами. Слід памятати, що пластика тканин щоки чи підочної ділянки у дітей повинна здійснюватись з великою обачністю та ощадливістю, щоб рубцеві зміни на обличчі були мінімальними [2].

Основні принципи лікування переломів щелеп у дітей такі ж, як і в дорослих, тобто репозиція фрагментів, надійна фіксація та заходи, спрямовані на найшвидше відновлення функції.

Необхідно памятати, що діти переносять травму набагато важче, ніж дорослі, тому методи лікування, що застосовуються в дитячій практиці, повинні бути ощадливими та відрізнятися швидкістю виконання.

При лікуванні переломів нижньої щелепи використовувались наступні методи: ??? повязка у 5 хворих, лігатурне звязування зубів бронзово-алюмінієвим дротом – у 4, ??? із швидкотвердіючої пластмаси – у 9, гладка шина-скоба – у 11, двохщелепова шина – у 57 хворих. Остеосинтез швом кістки використаний у 11 дітей. Видалення зубів, що знаходились в лінії перелому, здійснилось у 10 хворих.

Лікування переломів верхньої щелепи у дітей являє значні труднощі. У 2 дітей з переломами верхньої щелепи накладена двох щелепова шина та прщеподібна повязка. У однієї дитини використані шини з позаротовими стержнями, що фіксуються до головної шапочки, з дітям проведено остеосинтез по Адамсу.

Вправлення кісток носа проводими ендо??? Методом. Для утримання фрагментів в правильному положенні, верхні носові ходи тамнонували йодоформними марлевими смужками.

Із всіх запропонованих способів вправлення уламків виличної кістки та дуги найбільш простим та ефективним є спосіб вправлення однозубим кістковим гачком чи щипцями Лімберга-Чхоларія.

Віддалені наслідки лікування травматинчих пошкоджень щелепно-лицевої ділянки у дітей вивчали від 2 до 10 років [3].

При оцінюванні результатів лікування враховувалось від відновлення функції та анатомінчої форми пошкоджених органів та тканин.

В процесі загоєння у 10 (6,5 %) хворих спостерігались ускладнення у вигляді остеомієліту, розходження країврани, паротиту.

Спостереження показники,що фолікули постійних зубів, які знаходились в лінії перелому, продовжують розвиватися і зуби прорізуються, але інколи в аномлаьному положенні. У 11 дітей спостерігалось зміщення зуба після його прорізування в язикову чи щічну сторону, зуби були повернуті навколо осі, чи прорізувались поза зубною дугою, що потребувало ортодонтичного втручання.

У 1 дитини, у якої в 4-ьох річному віці був двосторонній перелом суглобових паростків нижньої щелепи з вивихом, спостерігали розвиток мікрогенії. Лікування проводили оперативне, з вправленням суглобових головок і накладанням кісткового шва. У однієї дитини в результаті двохстороннього перелому суглобових паростків нижньої щелепи розвивались анкілоз та мікрогенія. Травма мала місце в 6-річному віці, лікування проводили оперативне. Вказані аномалії розвитку спостерігались через рік після травми.

Висновок: в звязку із тим, що можливі ускладення, діти з травматичними пошкодженнями щелепно-лицевої ділянки повинні знаходитись на диспансерному спостереженні у лікаря-ортодонта та хірурга-стоматолога впродовж 3-5 років та підлягати своєчасному лікуванню.