Реферат на тему:
Світова медицина та фармація у XVIII – XIX ст.
Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі природничо-наукові відкриття.
1. Закон про збереження і перетворення енергії. Він посприяв більш повному розумінню питань обміну речовин, їх механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану (Лавуазьє, 1773).
2. Єдність клітковової будови тваринного і рослинного організму. (Закон сформований ботаніком Теодором Шлейдером та лікарем Томасом Шванном, 1859).
3. Еволюційне вчення Чарльза Дарвіна. Праця "Про походження видів", 1859 р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.
Медицина і фармація все більш набуває характеру природничо-наукових дисциплін. Їхній розвиток набуває експериментального характеру.
Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.
В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю (перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і створив перший анатомічний музей.
Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну дисципліну на початку XIX століття. До того вона об'єднувалась з фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв'язку з хірургією. Про значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської медико-хірургічної школи). "Лікар – не анатом – не тільки безкорисний, але й шкідливий".
Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІЇст.) висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського університету Джованні Морганьї (1688-1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.
Після узагальнення досліджень матеріалів 700 розтинів, Д. Морганьї в 1761 р. видає 12-томну працю "Про місце знаходження та причини хвороб".
Своїми дослідженнями Д. Морганьї започаткував патологічну анатомію, яка стала невід'ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша наукова класифікація хвороб.
Дальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого Ксавьє Біша (1771-1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах . Він описав 21 тканину і в 1800 році видав працю під назвою “Трактат про мембрану". Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в їхніх тканинах.
Карл Рокитанський (XIX ст.) видає "Основи патологічної анатомії і вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах – вторинні явища. Рудольф Вірхов - німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни клітин при різних хворобах. Він вважав, що "ненормальна діяльність" клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обгрунтував теорію целюлярної патології (1858).
В XVIII – XIX століттях відбулось становлення фізіології як самостійної фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з'ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров'я та їхні хвороби.
Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки. Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна опиратись на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. "Фізіологія, - писав Клод Бернар, - складає основу практичної медицини... Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі".
Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він сформулював основні положення рефлекторної теорії, яка знайшла подальший розвиток в працях російських фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.
Іван Сєченов (1829-1905) вивчав рефлекторну основу психічної діяльності і впевнено довів, що "всі акти свідомого і несвідомого життя згідно способу походження є рефлекси". Класичним завершенням його роботи стала праця "Рефлекси головного мозку" (1863). Він дав повне фізіологічне обгрунтування механізму безумовних рефлексів.
Розвиток фізіології пов'язаний з ім'ям Івана Павлова (1843-1936). В 1897 р. були надруковані його "Лекції про роботу залоз травлення". За досягнення в обгрунтуванні механізму травлення Іван Павлов у 1904 р. був удостоєний Нобелівської премії. Він впровадив в практику фізіологічних доліджень метод хронічного експерименту, який дозволив вивчати цілісну, практично здорову тварину. Вивчаючи поведінку тварин, він виявив рефлекси нового типу, які формуються і закріплюються при певних умовах навколишнього середовища. Павлов назвав їх умовними. Він довів, що умовні рефлекси виробляються в