Реферат на тему:
Система методів і методичних прийомів шкільного навчання історії
План
1. Класифікація методів навчання у методиці викладання історії
2. Прийом учбової діяльності як складовий елемент методу навчання
3. Пізнавальні можливості учнів як основа використання методів навчання
4. Класифікація методів за П.С.Лейбенгрубом
1. Класифікація методів навчання у методиці викладання історії
У методиці викладання історії в цілому прийнято орієнтуватися на розроблені у дидактиці методи навчальної діяльності вчителя і учнів. Поряд з тим, специфіка викладання історії як навчального предмета диктує певну своєрідність застосування загально дидактичних методів. Так, найбільш визнаною серед методистів є класифікація методів навчання історії на: словесні, друковано-словесний, наочний, практичний. Методисти М.В.Короткова та М.Т.Студёнкін до словесного методу відносять розповідь, монолог, діалог, бесіду. До друковано-словесного: аналіз документів, робота з поняттями, складання плану, таблиці, робота з підручником. Наочний метод – це аналіз учбової картини, виконання малюнка, заповнення контурної карти, робота з учбовою картою. Практичний метод – це виготовлення моделей, макетів.
Адаптуючи загально дидактичні методи навчання до предмету викладання (до шкільного курсу історії) методисти, насамперед, виділяють дві сторони в методах навчання – явище і сутність, зовнішнє і внутрішнє, форму і зміст.
До зовнішньої або формальної сторони методів навчання ми відносимо різні способи їх прояву в навчальній діяльності вчителя і учнів, які можна безпосередньо спостерігати. Вона показує вчителю, як саме формуються в учнів знання, навички і уміння. Ця сторона методу може бути описана через виділення різних його аспектів: 1) словесна або слухова форма інформації і усне відтворення знань учнями; 2) зорова форма подання навчальної інформації і її сприйняття за допомогою використання наочності. Вона виступає у різних способах поєднання слова і засобів наочності; 3) різноманітні практичні роботи учнів під керівництвом або за завданнями вчителя як форма обміну інформацією між тими, хто вчить і тими, хто вчиться; 4) різні зовнішні прийоми, що їх використовує вчитель для більшого успіху учнів у навчанні.
Внутрішня сторона методу навчання історії становить його сутність і не підлягає зовнішньому спостереженню. До неї можна віднести такі моменти: 1) цілеспрямованість викладання і учення; 2) зміст навчання, яким визначаються методи; 3) процес логічної розумової діяльності учнів (аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, порівняння і аналогія, абстрагування, конкретизація); 4) психологічна сторона методу. Це стимулювання і мотивація учення як опора і передумова методу, певний вид і ступінь пізнавальної самостійності і активності учнів у навчанні. Науковий характер викладання, його емоційність, особисте ставлення вчителя до предмета, його любов до своєї роботи і учнів, вся особистість вчителя в цілому також визначають внутрішню психологічну сторону методів навчання.
Методи навчання – вищою мірою складний і мінливий об`єкт пізнання, що перебуває у безперервному русі і розвитку. Щоб у цьому різноманітті не загубитися вчителю конче потрібно знати їх найістотніші ознаки, які дають можливість безпомилково підібрати метод або методи до конкретного уроку.
На сучасному етапі розвитку методики викладання історії формування системи її методів відбувається не шляхом створення єдиної класифікації методів, а шляхом створення і науково-теоретичного обґрунтування цілого ряду класифікацій, які б у своїй сукупності оптимально відображали специфіку викладання шкільного курсу історії.
Доведено, що методи викладання слід ставити в пряму залежність від тих джерел, з яких учні набувають знань. Такими джерелами є навчальна діяльність, що здійснюється: а) в словесно-слуховій формі; б) у вигляді зорової форми подання навчальної інформації з допомогою наочності; в) у формі практичної діяльності учнів, іншими словами – це словесна, наочна і практична форми діяльності вчителя і учнів.
2. Прийом учбової діяльності як складовий елемент методу навчання
Кожен метод навчання включає в себе прийоми як складові частини, структурні елементи. Методичні прийоми являють собою сукупність прийомів викладання, тобто способів діяльності вчителя і адекватних їм прийомів діяльності учнів.
Найбільш поширеним є тлумачення “методу” і “прийому” з позицій тільки їх кількісного співвідношення. Зокрема, якщо певний спосіб навчання вчитель використовує на уроці історії тільки для того, щоб зосередити увагу учнів на певному питанні змісту учбового матеріалу, то цей спосіб відіграватиме роль дидактичного прийому. А якщо цей же спосіб навчання використовується для з`ясування суті питання, розкриття змісту всього даного матеріалу, то це вже буде не прийом, а дидактичний метод, незалежно від того, триватиме він на уроці 10 хвилин чи 40. Отже, метод – це спосіб роботи, що охоплює весь її шлях, тоді як прийом придатний тільки для окремих разових дій.
У психолого-педагогічній літературі подано кілька визначень сутності прийомів навчальної діяльності. Так, М.І.Махмутов вважає, що прийоми – це обумовлені методом конкретні дії вчителя і учнів, націлені на вирішення конкретного завдання на уроці. Е.М.Кабанова-Меллер вважає, що прийоми учбової роботи – це ті способи, якими вона виконується учнями.
Прийоми учбової роботи мають в цілому матеріальний (дії з предметами) або матеріалізований характер (словесні, письмово-графічні дії). Використання прийому можна бачити або чути. Їх розглядають і аналізують як з дидактичної, так і з методичної сторони.
При дидактичному підході увага учнів звертається головним чином на логічну сторону прийомів: наскільки повно і послідовно вони відображають логічну структуру змісту учбового матеріалу, наскільки чітко передають логічні взаємозв’язки і відносини його складових частин.
Методичний підхід відрізняється від дидактичного тим, що в ньому враховується не тільки логічна сторона прийомів, але й відповідність їх специфіці змісту учбового матеріалу, адекватність прийомів учбовому матеріалу, наскільки точно прийоми передають особливе у матеріалі, який вивчається.
Для прикладу візьмемо