- уважно прочитати або прослухати матеріал, що вивчається і осмислити його логічну структуру;

- логічно чітко поділити його на завершені складові частини;

- логічно точно сформулювати у вигляді відповідних пунктів плану зміст кожної частини матеріалу, який вивчається;

- логічно правильно співвіднести всі пункти плану.

Засвоївши основні елементи роботи з дидактичним прийомом учні переходять до освоєння операцій з учбовим прийомом у методичному контексті.

На уроках у 5 класі учні знайомляться з особливостями складання плану як одного з методичних прийомів вивчення історичного матеріалу. Від учнів важливо при цьому добиватися, щоб при складанні плану певного параграфа вони навчилися знаходити і логічно записувати у вигляді відповідних пунктів складові частини або деталі історичних образів, передумови або безпосередні причини, істотні ознаки конкретних подій і явищ суспільного життя; час і місце цих подій; склад їх учасників; діалектику розвитку подій і явищ які вивчаються тощо.

Особливості змісту учбового матеріалу дозволяють використати різні види історичного плану.

При наочно-образному вивченні фактів застосовується картинний план, який являє собою один із ефективних прийомів формування історичних образів.

При вивченні теоретичного матеріалу використовується смисловий історичний план. Один із різновидностей такого плану використовується при осмисленні ознак історичних понять, які записуються у вигляді відповідних пунктів. Так, при вивченні теми: “Ремесло в середньовічному місті” учні під керівництвом вчителя складають наступний план:

Істотні ознаки середньовічного ремесла

1. Дрібне ручне виробництво виробів

2. Виготовлення ремісничих виробів на замовлення чи на продаж

3. Майстер виготовляє ремісничі вироби від початку і до кінця

4. Виготовляти ремісничі вироби майстру допомагають його учні

5. Майстер – господар майстерні і всіх знарядь праці

3. Пізнавальні можливості учнів як основа використання методів навчання

При визначенні методів навчання необхідно обов`язково враховувати індивідуальні пізнавальні можливості учнів. Індивідуалізація – це самостійна робота кожного учня у відповідності з його особливостями і реальними учбовими можливостями. Співвідносно до цих особливостей обираються методи, темпи і прийоми навчання.

В основі пізнавальних можливостей учнів лежить рівень розвитку пізнавальних процесів: сприйняття, уява, пам`ять, мислення, увага. У навчанні також велику роль відіграє емоційно-вольова характеристика особистості, її характер, темперамент. У процесі учбової діяльності учні знаходяться в різних пізнавальних станах: переживають творче піднесення або апатію, одні задовільняються ситуативним одноразовим інтересом, інші мають стійкий інтерес до предмету.

Пізнавальні можливості учнів тісно пов`язані з мотивацією у навчанні історії. Мотиви – це таке суб`єктивне відношення школярів до навчання, в основі якого лежить свідомо поставлена мета. Всі мотиви мають пізнавальний характер. Вони пов`язані з усвідомленням цінності історії, прагненням домогтись позитивної оцінки, інтересом до історії.

Психологи вважають, що позитивну мотивацію у навчанні викликають: позитивні емоції, загальний стійкий позитивний настрій, адекватна самооцінка учнів, впевненість у своїх можливостях, активна позиція в діяльності.

Індивідуальні можливості важливо своєчасно виявляти і застосовувати в практичній діяльності. Серед мотивів, які сприяють успішній роботі учні на уроці історії виділяється такий, як розуміння соціальної значущості вивчення історії. Слід мати на увазі, що він може проявлятися лише в старшому шкільному віці.

Пізнавальні можливості учнів тісно поєднуються із здатністю до навчання. Зазначена здатність поділяється на загальну – спроможність засвоювати учбовий матеріал, і соціальну – спроможність засвоювати окремі види учбового матеріалу. Здатність до навчання залежить від багатьох інтелектуальних можливостей людини, зокрема, самостійності мислення, смислової пам`яті, вміння осмислювати однорідні явища, досягати бажаних результатів в мінімально короткі строки.

4. Класифікація методів за П.С.Лейбенгрубом

Методист П.С.Лейбенгруб виходячи із принципу особливостей учбової діяльності вчителі і учнів на уроках історії створив свою класифікацію методів навчання. В її основі лежить засіб або джерело пізнання історичної дійсності. Отже, на думку П.С.Лейбенгуба методи вивчення історії поділяються на: 1) метод розповіді і шкільної лекції вчителя; 2) метод бесіди; 3) метод наочності; 4) метод роботи з підручником; 5) метод роботи з історичним документом; 6) метод використання у навчанні художньої літератури; 7) активні методи вивчення історії.

Зазначені методи у працях ряду методистів трактуються як методичні прийоми учбової діяльності.

Незалежно від позиції методиста, розповідь і лекція вчителя – це систематичний і активний виклад вчителем учбового матеріалу. Джерелом пізнання у даному випадку є живе слово вчителя, який відтворює перед учнями цілісні картини історичного минулого. Важливість цього методу диктується тим, що принципи навчання вимагають, щоб перед учнями в логічній послідовності розкривались хід історичного розвитку людського суспільства, система основних понять і фактів у їх причинно-наслідкових зв`язках і закономірностях. В процесі розповіді і лекції вчитель не лише викладає історичні події, а й пояснює основні факти і явища, підводить учнів до засвоєння найважливіших історичних понять.

Література:

Вагин А.А. Методика преподавания истории в средней школе. –М. 1968.

Лернер И.Я. Дидактические основы методов обучения. – М., 1981.

Лернер И.Я. Развитие мышления учащихся в процесе обучения истории. – М., 1982.

Лейбенгруб П.С. Дидактические требования к уроку истории. – М., 1960.

Педагогка / Под ред. Ю.К.Бабанского. – М., 1988.

Педагогіка / За ред. М.Д.Ярмаченка. – К., 1986.

Савин Н.В. Педагогка. – М., 1978.

Короткова М.В., Студёнкин М.Т. Методика обучения истории. – М., 1993.