В другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних факультетів двох університетів на Україні – в Харкові і Києві – стають справжніми осередками хірургічної науки і практики для нашої країни. В Харкові створив свою школу і відіграв велику роль у підготовці земських хірургів професор В. Грубе. В Києві, з перших часів існування університету, хірургічну науку очолив видатний хірург В. Караваєв.

Вільгельм Грубе (1827–1898), естонець, закінчив університет в Юр’єві (Тарту) в 1850 р. Маючи вже достатній практичний досвід, він у 1858 р. за конкурсом дістає кафедру в Харкові, на якій з великою користю працює 39 років. Грубе докорінно перебудував педагогічну і лікувальну роботу клініки. За звітами про роботу його клініки можна встежити, як змінювалися наслідки оперативних втручань зі зміною методів: при витинах каменів, приміром, у доасептичний період, при роботі тих же хірургів, летальність була 13 %, в антисептичний – 7 %, асептичний – 1%; при лапаротоміях у період доасептичний летальність дорівнювала 40 %, антисептичний – 15 %, асептичний – 2 %.

Грубе був засновником Харківського медичного товариства, яке мало великий вплив на розвиток громадсько-медичної думки лікарів далеко за межами Харкова. За свою виняткову сумлінність у роботі І високу гуманність він заслужив велику пошану медичної громадськості, яка обрала його довічним почесним головою Харківського медичного товариства.

Гідним товаришем Грубе по роботі в Харкові був професор хірургічної патології І. Зарубін, який протягом 14 років очолював медичний факультет і багато сприяв його розвиткові. Зокрема, завдяки наполегливості Зарубіна в 1882 році було відкрито госпітальну хірургічну клініку в Харкові,

В наступні роки учень В. Грубе Н. Трінклер (1859–1927) продовжував славну традицію свого вчителя. Весь трудовий шлях Трінклера був пов’язаний з Харківським університетом. Клініка факультетської хірургії під час його завідування за своїм обладнанням і складністю лікувальної роботи вважалася однією з найпередовіших в країні. В науковій праці Трінклер особливу увагу приділяв питанням хірургії органів живота і лікуванню ран. Його монографія з останнього питання не втратила інтересу до наших часів.

В Київському університеті, з часу заснування медичного факультету (1841), протягом 48 років викладав хірургію В. Караваєв.

Володимир Караваєв (1811–1892) у своїй науковій і практичній діяльності дотримувався анатомо-фізіологічного напряму. Будучи знавцем топографічної анатомії, досвідченим клініцистом, володіючи віртуозно хірургічною технікою, він ще в доантисептичних умовах досяг блискучих успіхів при багатьох складних операціях, включаючи лапаротомії. При викладанні хірургії Караваєв особливу увагу приділяв роботі студентів коло ліжка хворого, практичній їх роботі в операційній, перев’язочній, амбулаторії, що приваблювало студентів вивчати хірургію. Під його впливом стало хірургами багато сотень лікарів, які були піонерами пропаганди хірургічних методів лікування серед селян у наших дільничних земських лікарнях. Караваєв створив підручник оперативної хірургії, який користувався популярністю серед практичних хірургів. Одночасно з Іноземцевим і Пироговим Караваєв почав у 1847 році оперувати під ефірним наркозом, йому належить заслуга популяризації цього методу, знеболювання в лікувальних закладах України. Великий вклад вніс Караваєв у розробку оперативної офтальмології. Він перший почав усувати катаракту догірним методом.

За свідченням сучасників, операцію з приводу катаракти Караваєв виконував протягом кількох секунд; всього він зробив до 10000 таких операцій. У своїй невеликій клініці і амбулаторії Караваєв зробив за весь час понад 10 тисяч операцій. За його часів такої кількості операцій не зробив ні один клінічний професор. Варто відзначити, що переважну більшість його хворих становили селяни, яких він лікував безкоштовно.

З наступних керівників хірургічних кафедр Київського університету потрібно відзначити Миколу Волковича (1858–1928), який очолював спочатку госпітальну (1903), а пізніше (1911–1928) факультетську клініку. З його наукових праць не втратила значення до наших часів монографія про риносклерому (1888) і праця “Пошкодження кісток і суглобів” (1928). У свій час популярною була запропонована ним при переломах у нижній третині гомілки картоногіпсова стременна шина.

М. Волкович був організатором Київського хірургічного товариства (1908), яке він очолював до смерті. За радянських часів це товариство було перетворено на республіканське. В сприятливих умовах, у порівнянні з Харківським університетом, відбулося в Київському університеті і викладання анатомії. Цю кафедру очолював довгий час (1846–1868) Олександр Вальтер (1817–1889).

Гідним наступником О. Вальтера по кафедрі анатомії був його учень В. Бец, наукові праці якого з макро- і мікроморфології мозку дістали загальносвітове визнання.

Володимир Бец (1834–1894), родом з Чернігівщини, закінчив з відзнакою Київський університет у 1860. Спочатку працював прозектором кафедри анатомії, викладав гістологію, з 1868 по 1890 р. – професор анатомії.

В. О. Бец перший описав великі пірамідні клітини кори мозку, які в науці носять його ім’я. Він також перший визначив морфологічно рухову зону мозку, його справедливо вважають засновником науки про архітектоніку кори головного мозку. Велику колекцію препаратів мозку, яка була премійована на наших виставках і за кордоном, іноземні фірми запропонували Бецу опублікувати як атлас. З патріотичних міркувань він відмовився від цього, сподіваючись здійснити видання свого атласа в Росії. Ці сподівання не справдилися: лише мала частина його робіт була надрукована. Прекрасна колекція препаратів В. Беца зберігається до наших часів в анатомічному музеї Київського медичного інституту.

Василь Образцов (1850–1921) вчився в духовній семінарії, а потім блискуче закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі. Після короткочасної роботи в земстві він був у відрядженні за кордоном. Захистив докторську дисертацію з морфології крові і кістковомозкового кроветворення. Образцов дістає спочатку завідування терапевтичним відділом військового