У 1850 р. в Галичині нараховувався 201 лікар, переважно випускники Віденського університету, а також 84 хірурги та 12 акушерок. Всі вони працювали в містах, а на селі медичну допомогу надавали знахарі. В містах нараховувалось 16 лікувальних закладів, з них половина існувала за рахунок меценатів. Серед лікарів не було жодного українця. Всі пандемії загрозливих інфекцій, що проникали в Европу, зокрема, холери, доходили до Галичини. Особливі спалахи були в 1833 - 1837 р.р. Для боротьби з епідеміями намісництво приймало жорсткі заходи, зокрема, передбачалось, що особи, які порушували кордони карантину, підлягали військово-польовому суду із застосуванням найвищої міри покарання - розстрілу. Починаючи з 1873 р. Крайова рада здоров'я (Львів) зайнялась питанням створення посад гмінних (дільничих лікарів), які мали надавати допомогу сільському люду. Однак їхнє число зростало дуже повільно. Так, в 1907 р. їх було 49 гмінних лікарів, а число гмін – понад три тисячі. В останній чверті XIX століття в Галичині були найвищі показники смертності в Европі. Причини смерті українського люду були типовими для колоніальних країн. Це – інфекційні хвороби, туберкульоз, високий рівень смертності немовлят.

Що стосується навчальних закладів, то в 1784 р. було знову відкрито Львівський університет, який проіснував недовго, до 1805 р. Після цього відкривається медико-хірургічна школа, яка готувала хірургів, акушерів та провізорів. Вона проіснувала до чергового відкриття унверситету, в якому з 1894 р. почав функціонувати медичний факультет.

Щоб якось нормалізувати фармацевтичне обслуговування людей, на початку XIX століття австрійська адміністрація видала чимало указів та постанов. У 1806 р. було створено керівну та наукову установу – Головний аптекарський греміум (колегіум) Галичини з філіями в окружних містах. Статут цього органу передбачав підпорядкування йому власників аптечних закладів, фармацевтів та їхніх учнів.

Відчутний слід в історії фармації першої половини XIX століття залишив Теодор Торосевич, уродженець Станіслава (Івано-Франківськ). Після закінчення у Відні хімічного факультету він у 1819 р. відкрив у Львові власну аптеку. Був автором понад ста наукових праць з природознавства, хімії, фармації, дослідив десятки мінеральних джерел. Львівське аптекарство XIX століття було тісно пов'язане із розвитком галицьких нафтопромислів. Так, зокрема, в лабораторії аптеки Міколяша у 1853 р. магістр фармації Іван Зех вперше одержав ректифікат "скельної олії" (нафти). У приміщенні цієї ж самої аптеки засвітилася перша у світі гасова лампа. А в липні того ж року гасові лампи вже освітлювали головну львівську міську лікарню, згодом гасова лампа стала основним засобом освітлення будинків та установ.

20 вересня 1868 р. при Греміумі започаткувало свою діяльність одне з найстаріших в Європі “Галицьке аптекарське товариство", яке видавало свій часопис, мало бібліотеку, лабораторію, а також фармацевтичний музей (частина його експонатів увійшла нині до фонду-музею у Львові). Товариство поставило перед собою цілий ряд завдань. Серед них:

розгляд і налагодження усіх загальних питань аптечної справи;

сприяння членам Товариства у поглибленні фахових знань, заснування хімічної лабораторії, бібліотеки, видання власного журналу;

надання допомоги членам Товариства у випадку втрати працездатності їх вдовам та сиротам;

надання старанним, але не заможним студентам-фармацевтам позичок для оплати екзаменаційних витрат;

посередництво у працевлаштуванні магістрів фармації та підаптекарів.

До найважливаівших здобутків "Галицького аптекарського товариства" варто віднести:

1. заснування у 1871 р. власного друкованого органу "Часопис Товариства аптекарського", який видавався до 1939 р. і присвячувався як науковим, так і професійно-практичним і соціальним проблемам фармацевтів регіону.

2. відкриття спільно з Греміумом школи для аптекарських учнів.

3. видання спеціальної фармацевтичної літератури.

4. фінансова підтримка фармацевтів.

5. провідна роль у справі відновлення фармацевтичного відділу Львівського університету та побудові фармацевтичного корпусу.

В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і в інших містах.

До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось в самих аптеках на засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після отримання звання підаптекаря - підаптекарська практика 1,5-3 роки, після чого отримувалось звання майстра). В XIX столітті вимоги щодо закінчення вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до університету.

Вища фармацевтична освіта почала розвиватися у Львові лише після підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854-55 навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними слухачами, й, окрім обов'язкових предметів, їм рекомендувалося відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи, асистенська практика скасовувалась, а навчання в університеті розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.

Важливою подією для фармацевтичного відділу