Процес викупу аптек державою і надання концесій, хоча і був прогресивним, але проходив в Галичині з певними труднощами. Це і недивно, адже із зміною аптекарської системи не змінилися взаємостосунки в суспільстві. Конкурентна боротьба за великі доходи переросла в боротьбу за отримання концесій. На одну концесію в Галичині претендували в середньому 20–30 магістрів фармації. Під час проведення конкурсу кожний з них платив за житло, транспорт, живлення і ін., і витрачав до 500 злотих, запрацьованих важкою працею.

Серед документів, які надавалися на конкурс, повинна бути довідка від нотаріуса про матеріальний стан претендента. Досить часто в довідках 20–30 кандидатів значилася загальна сума близько 200 тисяч злотих, але після конкурсу всі разом вони не мали і тисячі злотих. Концесію ж одержував лише один претендент, який, крім того, повинен був неодноразово виїжджати до Відня для оформлення документів і затвердження концесії. Траплялося, що новий власник концесії так матеріально виснажувався, що не мав відповідного капіталу для початку справи.

Уряд визнавав необхідність у відкритті нових аптек в Львові і схвалював їх створіння, але протест хоча б одного власника функціонуючої аптеки призводив до того, що Міністерство охорони здоров'я ігнорувало вимоги общини. В результаті відкриття в Львові нових аптек відкладалося на невизначений термін.

Не була краще ситуація і в провінції. Власники аптек в малонаселених місцевостях Західної Галичини також не хотіли відкриття нових аптечних установ, аргументуючи це тим, що у разі отримання колегою концесії вони разом «вмиратимуть з голоду».

Ігнорування державних законів в Галичині стало нормою. Ухвала австрійського уряду від 11 червня 1815 року, яке забороняло власникам володіти двома або великою кількістю аптек, в Галичині виконувалася не завжди. Наприклад, були магістри, які мали аптеки в Львові і Тернополі, інші — в Кракові і в Мостіське. Ухвала робила виключення тільки для філіалів аптек, які вважалися невід'ємною частиною базових. Концесії на них могли анулювати лише в тому випадку, якщо виникала необхідність у відкритті в даній місцевості постійної аптеки.

Ухвала від 9 жовтня 1895 року зобов'язала місцеву владу замість філіалів створювати базові аптеки, давати концесії на їх ведення самому гідному. Проте, ця ухвала знову-таки не виконувалася. Так, в одному з невеликих містечок замість аптеки був відкритий лише філіал і відданий чоловіку спадкоємиці і співволодільниці концесійної аптеки в Бориславі.

Бюрократизм місцевих властей викликав обурення різних шарів суспільства. До найвищого адміністративного трибуналу поступали скарги, на що уряд відреагував ухвалами від 6 травня і 29 листопаду 1882 року. Наголошувалося, що надання концесій не повинне проходити безконтрольно. Але ці ухвали знову не виконувалися за відсутністю високопрофесійних кадрів фармацевтів. Тому нове розпорядження Міністерства охорони здоров'я від 6 березня 1886 року пропонувало при визначенні гідних концесії звертатися до представників професійних суспільств «gremium».

Окрім публічних аптек на території Австро-Угорщини діяли допоміжні установи — домашні аптеки і склади предметів санітарії і гігієни.

Домашні аптеки відкривалися в селах і невеликих містах. Уряд сприяв збільшенню кількості будинкових аптек, особливо в провінції. Будинкові аптеки, аптеки, які розташовувалися на рогах будинків, і дрогерии були серйозними конкурентами публічних аптек.

Молоді люди, які вибрали спеціальність фармацевта, вимушені після закінчення шести класів гімназії пройти в аптеці трьохлітню практику. Після цього вони мали право здавати іспит на асистента і на цій підставі поступити в університет. Після п'ятирічного навчання студент одержував ступінь магістра фармації, титул провізора і свободу пошуку заробітку. Щоб добитися права на самостійне ведення аптеки, магістр повинен був мати документ, завірений старостою або магістратом, про п'ятирічний стаж практичної роботи.

Охочих оволодіти професією фармацевта було дуже багато, а аптек обмежена кількість, що зробило робочу силу надзвичайно дешевої.

Провізори працювали з 6 годин ранку до 10 вечора з короткою перервою на обід. Важкими були нічні чергування: 3–4 рази на тиждень у великих містах і щоночі в маленьких. Більшість аптек не мала інспекційних кімнат для нічних чергувань. Недолік світла, свіжого повітря, аптечні запахи, особливо шкідливі під час сну, приводили до важких захворювань працівників аптек.

Вихідний був один раз в тиждень. Відпустка — рідкість і, як правило, залежав від доброго настрою господаря аптеки.

Оплата не відповідала праці і складала 40–50, рідко 80 злотих в місяць. Для порівняння: робітник без спеціальної освіти, працюючи 8–10 годин в день, без нічних чергувань, заробляв щомісячно 50–100 злотих. Державний урядник найнижчої категорії одержував 50 злотих.

Найбільший парадокс полягав в тому, що і керівник, і найманий провізор повинні мати один ступінь кваліфікації і звання магістра фармації. Різниця між умовами їх життя була разючою. На верху соціальної піраміди — заможний власник аптеки, якому, завдяки його походженню, багатство дісталося в спадок, а біля підніжжя піраміди — не менше освічений батрак, який працює по 16 годин в доба і перебивається з хліба на воду.

Своїх бідних колег власники аптек часто примушували подавати відвідувачам прохолодні напої, мити стакани і пляшки. Відносини між господарями і підлеглими ніколи не були товариськими. Рядовим працівникам доводилося терпіти несправедливість і приниження, бо їх звільнення чекало немало претендентів.

В XIX столітті в Галичині збільшилася чисельність населення, що вимагало розширення аптечної сіті для належного забезпечення галичан лікарськими засобами. Проте гальмом в рішенні цього важливого питання в XIX в. була, перш за все, приватновласницька монополія, яка не хотіла позбавитися своїх сфер впливу, а також великих прибутків при дешевій робочій силі. Державні акти, якими австрійський