сироватку і накопичення в кількості, дастатній для проведення тесту). Іноді цей термін може збільшуватися до 8 тижнів. Надалі по мірі становлення імунної системи і формування специфічного противірусного імунітету концентрація вірусу у дітей цих двох груп може зменшуватися до майже нульового рівня. Тому більш пізні строки появи позитивного результату у малюка, який вигодовується материнським молоком, дозволяє припустити зараження ВІЛ саме цим шляхом. Слід зазначити, що на сьогодні медики більш-менш точно можуть констатувати лише той факт, що людина є інфікованою, але в жодному випадку немає 100% впевненості, що вона вільна від ВІЛ. Так, важко уявити людину, яка б за все своє життя не мала жодної ризикованої ситуації (ніколи не мала ніяких сексуальних партнерів, не отримувала парентеральних медичних маніпуляцій, не робила в перукарні манікюр, педикюр або не голилася, ніколи не лікувалася препаратами з крові). Отже, під епідеміологічним ризиком знаходяться майже всі, різниця лише в його ступені. Як вже зазначалося вище, виявити наявність антитіл до ВІЛ можливо в середньому через 3 місяці після зараження, тобто негативний результат цього тесту свідчить лише про те, що 3 місяці тому особа не була інфікованою. Визначити присутність антигенів ВІЛ або його генетичного матеріалу можна лише через 2–3 тижні після зараження, і тому негативний результат обстеження за цими методиками показує, що особа не була інфікованою 3 тижні тому. З огляду на те, що частота прихованої інфекції набагато більша, ніж виявленої, і в побуті, і в особистому житті, і в медичних закладах потенційно інфікованими мають вважатися всі — отже, всі мають вживати доступних профілактичних заходів.
Установлення клінічного діагнозу проводиться з метою надання адекватної медичної допомоги інфікованим особам, що повинна включати не лише медикаментозну терапію, але й психологічну підтримку. Протиепідемічне значення цієї допомоги полягає у тому, що завдяки проведенню медикаментозної терапії знижується вміст ВІЛ у біологічному матеріалі, відповідно зменшується ймовірність зараження іншої людини, а практика безпечної поведінки перериває шляхи передачі від нього інфекції. Діагностика ВІЛ-інфекції/СНІД передбачає не лише визначення факту зараження особи, але й встановлення стадії та характеру перебігу захворювання, його прогнозування і вибір відповідної тактики лікування. Для виставлення діагнозу будь-якого інфекційного захворювання необхідно провести ретельний аналіз епідеміологічних, клінічних і лабораторних даних. До епідеміологічних факторів ризику зараження ВІЛ відносяться відомості про:
наявність сексуальних контактів з особами, які набули ВІЛ;
ін’єкційне вживання пацієнтом наркотиків, особливо разом із ВІЛ-позитивними особами;
участь у комерційному сексі (як клієнта або як працівника);
наявність великої кількості статевих партнерів;
перебування на територіях із високим рівнем інфікованості населення ВІЛ (наприклад, у країнах Західної Африки);
нетрадиційну сексуальну орієнтацію;
переливання крові або препаратів з неї, проведення штучного запліднення з використанням донорських статевих клітин або трансплантацію тканин чи органів;
велику кількість парентеральних медичних маніпуляцій в анамнезі (ін’єкцій, хірургічних втручань, ендоскопічних досліджень тощо);
наявність професійних факторів ризику (медичні працівники, що контактують із кров’ю, виділеннями зі статевих органів та слизовими оболонками, правоохоронці, спортсмени травматичних видів спорту).
Для немовляти найвищим фактором ризику вважається інфікування матері ВІЛ, а також належність його батьків до будь-якої групи ризику. До останнього часу не припиняються суперечки: чи можна діагностувати ВІЛ-інфекцію без лабораторного підтвердження — лише на підставі клінічних ознак захворювання. Через доступність обстеження на виявлення антитіл до ВІЛ сьогодні це не є проблемою в нашій країні, але цілком можливо, наприклад, в країнах Західної Африки. Клініцисти спостерігають безліч випадків, коли діагноз ВІЛ-інфекції не викликає сумніву у лікаря вже з моменту ознайомлення з анамнезом й першого огляду пацієнта попри поліморфізм клінічної картини цієї хвороби. За відсутності специфічного противірусного лікування пацієнтів весь ланцюг подій від зараження ВІЛ до смерті відтворюється приблизно за 10 років. Цей термін може бути меншим або більшим, що залежить від багатьох чинників. Насамперед — шлях зараження: так, при переливанні крові цей період скорочується до 7 років, у хворих на гемофілію він становить 10 років, у споживачів ін’єкційних наркотиків — до 12 років, у гомосексуальних чоловіків — 8–12 років. Важливе значення має вік зараження: якщо інфікування відбулося у віці 16–24 роки, СНІД розвивається в середньому через 15 років після зараження, а у пацієнтів, які набули ВІЛ у віці 35 років і пізніше, — в середньому всього 6 років. Відомі випадки дуже короткого періоду, який проходить від виявлення антитіл до появи перших клінічних ознак СНІД (декілька тижнів), але існують випадки носійства, що триває 15–17 років і довше. Останніх називають “тривалими непрогресорами”, і на них припадає близько 4–7% від усіх ВІЛ-позитивних осіб. Перебіг ВІЛ-інфекції розподіляють на ряд послідовних стадій:
інфікування,
первинна ВІЛ-інфекція (з клінічними ознаками або без них),
стадія сероконверсії (поява специфічних антивірусних антитіл),
латентна стадія,
стадія ранніх проявів ВІЛ-інфекції,
синдром набутого імунодефіциту (СНІД).
Первинна ВІЛ-інфекція (“гостра ВІЛ-інфекція”, або гострий сероконверсійний синдром) спостерігається у 50–90% усіх випадків зараження. Вважається, що від моменту інфікування до появи первинної ВІЛ-інфекції зазвичай проходить 2–4 тижні, іноді цей час може бути довшим і сягати 10 місяців. Його симптоми не мають специфічних ознак: це слабкість, лихоманка, біль у м’язах і суглобах, збільшення лімфовузлів, фарингіт (запалення горла), тонзиліт та катар верхніх дихальних шляхів, також можуть з’являтися висипка (переважно на обличчі та тулубі, рідше — на кінцівках, у тому числі на долонях та стопах), виразки на шкірі та слизових оболонках роту, стравоходу чи геніталій, проноси, головний біль, нудота та блювання. Спостерігаються також неврологічні порушення — від головного болю