Лікування ВІЛ-інфекції умовно можна поділити на 2 основні категорії. До першої, на наш погляд, доцільно віднести ті терапевтичні заходи, які застосовуються у пацієнтів до розвитку СНІД, до другої — ті, що використовуються при лікуванні хворих на СНІД. У першому випадку лікування має профілактичний характер, воно спрямоване на підтримання існуючого балансу між ВІЛ та імунітетом і попередження інфікування збудниками опортуністичних інфекцій або звільнення від них. Мета терапевтичних зусиль при СНІД полягає у зменшенні кількості ВІЛ в організмі хворого, максимальному відновленні пошкодженого імунітету та лікуванні СНІД-асоційованих захворювань. Термін початку антиретровірусної терапії визначає лікар на підставі даних клінічного та лабораторного обстеження (визначення кількості СD4+-клітин і вірусного навантаження, які відбивають стан імунної системи пацієнта і темпи прогресування у нього ВІЛ-інфекції). Ці показники враховують також при виборі найбільш ефективної комбінації препаратів і при оцінюванні ефективності проведеної терапії.

Лікування проводиться по чотирьох головних напрямах (рисунок):

спрямоване безпосередньо на ВІЛ;

спрямоване на ті чи інші ланки імунного захисту;

спрямоване на збудників опортуністичних інфекцій, ліквідацію пухлин;

симптоматична терапія.

На сьогодні найбільш ефективним способом лікування ВІЛ-інфекції є специфічна противірусна терапія: блокування вірусу в крові пацієнта за допомогою антиретровірусних препаратів, що запобігає його подальшому розмноженню. Сучасна медицина ще не має таких засобів, які б дозволили цілком звільнити людину від ВІЛ. Проте створені ліки, що можуть надовго затримати розвиток хвороби. До таких ліків належать антиретровірусні препарати, які за механізмом дії поділяються на три групи:

нуклеозидні аналоги зворотної транскриптази — це сполуки, що перешкоджають діяльності вірусного ферменту зворотної транскриптази: АЗТ (тимазид, ретровір, зидовудін), dd1 (диданозін, відекс), dd (хивід, зальцитабін), d4T (зерит, ставудин), 3ТС (еспівір, ламівудин) та інші;

ненуклеозидні інгібітори зворотної транскриптази: делавердін (рескриптор), невірапін (вірамун), іфавіренц (стокрин);

інгібітори протеази — ці ліки впливають на інший фермент вірусу — протеазу і зумовлюють утворення вірусів, не здатних інфікувати нові клітини: індинавір (криксиван), саквінавіра мезілат-тверді капсули (інвіраза), саквінавір — м’які капсули (фортоваза), нелфінавір (вірасепт), ритонавір (норвір).

Спостереження за хворими на СНІД показали, що застосування лише одного препарату (монотерапія) сприяє швидкому утворенню більш агресивних та резистентних до цього препарату штамів вірусу. Водночас застосування комбінації ліків, яка складається з двох інгібіторів зворотної транскриптази та одного інгібітора протеази, уповільнює розмноження вірусу. Вже через два тижні після початку комплексного антивірусного лікування кількість вірусних часток у крові значно знижується, а згодом поліпшуються й показники імунного статусу. Зараз монотерапія застосовується лише у вагітних ВІЛ-позитивних жінок деяких країн з метою запобігання передачі вірусу немовляті. Слід наголосити ще раз, що призначити лікування може тільки лікар після вивчення клінічних проявів хвороби та лабораторних аналізів (показників вірусного навантаження, кількості СD4+-лімфоцитів).Слід пам’ятати, що одним із важливих факторів успіху антиретровірусної терапії є дотримання схеми прийому препаратів. Пацієнти вимушені приймати велику кількість таблеток, суворо дотримуючись режиму (послідовності й часу їх застосування). Схеми прийому розроблені так, щоб постійно підтримувати достатній рівень концентрації ліків у крові, що перешкоджає розмноженню вірусу. Мета комбінованої терапії — повне пригнічення активності вірусу та збереження його чутливості до препаратів. У випадку порушення схеми відбувається зниження концентрації цих ліків у крові, що дає вірусу можливість розмножуватися. При цьому виживають саме ті віруси, які не реагують на дані препарати. Чим більше відхилень від схеми прийому допускає пацієнт, тим вище небезпека розвитку стійких штамів ВІЛ. Перед початком противірусної терапії необхідно детально обговорити з пацієнтом призначену йому схему прийому ліків. Слід попередити хворого про можливість побічних ефектів і про необхідність повідомляти про це лікаря. В жодному разі не можна припиняти прийом препаратів за власною ініціативою, бо тим самим можна позбавитися можливості лікування у майбутньому. Іноді існує можливість замінити препарат, але це рішення має приймати фахівець. У 1997 р. були сформульовані головні принципи антиретровірусної терапії пацієнтів із ВІЛ-інфекцією/СНІД:

раннє та індивідуалізоване призначення противірусних препаратів;

регулярна оцінка інтенсивності реплікації ВІЛ;

призначення антиретровірусних ліків навіть у випадках такого низького вірусного навантаження, яке не визначається у ПЛР;

при виявленні осіб у стадії гострої первинної ВІЛ-інфекції (синдром гострої сероконверсії) антиретровірусна терапії проводиться без урахування показників вірусного навантаження для гальмування реплікаційних процесів;

забезпечення тривалої супресії ВІЛ досягається шляхом комбінації антиретровірусних препаратів постійного застосування з курсовими препаратами;

кожен лікарський засіб призначається відповідно до його дози, способу введення та схеми лікування;

комбінація з наявних антиретровірусних препаратів визначається механізмом їх дії, взаємодією між собою, їх синергізмом або антагонізмом;

при лікуванні жінок не звертається увага на наявність у них вагітності, показанням для призначення етіотропних ліків служить лише клінічний стан пацієнтки;

усі принципи антиретровірусної терапії поширюються на дітей і підлітків з урахуванням особливостей їх імунної системи й своєрідної реакції на лікарські препарати.

В Україні апробуються такі противірусні засоби, як НРА-23, рибавірин, фоскарнет, ацикловір, видарабін. Найбільш ефективними вважаються азидотимідін і сурамін, найбільш поширеними — комбивір і вірасепт, а також нові ліки зіагена. Для екстреної профілактики ВІЛ-інфекції застосовують комбивір (ламівудін плюс зидовудін) по 2 капсули на добу протягом місяця. Спроби відновлення функцій імунної системи полягають у трансплантації кісткового мозку, введенні сумісних за трансплантаційними антигенами лімфоцитів, застосуванні імуномодуляторів — інтерлейкіна-2 та інтерферонів. Опортуністичні