За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім у Києво-Печерському монастирі, влаштовуються .при-тулки для хворих та інвалідів. Серед ченців виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і ліку-ванню їх. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молит-ви, але вдавалися й до лікувальних засобів побутової меди-цини.

«Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про лі-каря-ченця Агапіта, що лікував у Києво-Печерській лаврі в XI ст. У XII ст. серед населення був відомий арабський лікар Петро Сиріянин.

Князь Чернігівський Микола Святоша, який був ченцем Киє-во-Печерського монастиря, побудував Троїцьку надбрамну церк-ву (1108 р.) і лікарню, на базі якої пізніше утворено Больничний Свято-Троїцький монастир, де збирали «сліпих, кривих.,.». У Пе-реяславі на Дніпрі в тому ж XI ст. була «будова банна й ліку-вальна», де всім, хто приходив, подавали безплатно медичну до-помогу. Монастирі загалом не стали осередками подання такої допомоги, хоч на такі цілі вже в перших законодавчих актах Київської Русі після прийняття християнства належало виділяти церкві частину з усіх державних прибутків. Не було створено при церкві і шкіл для підготовки лікарів. Церква всіляко підтриму-вала і насаджувала насамперед віру в існування добрих і злих духів, лікувальну силу молитов, заклинань, чудодійних ікон, мо-щей святих, води монастирських криниць тощо}

З уведенням християнства одночасно існували два типи лікарів: народний, світський лікар-емпірик і лікар-священик. Останній мав переваги, однак не зміг повністю витіснити тип народного світського лікаря. З цих лікарів-емпіриків форму-вались перші військові лікарі, що обслуговували князівські дружини і передусім самих князів. Так, у «Києво-Печерському патерику» описано падіння з коня одного з воєначальників і тут же зазначається, що до нього прийшов князь у супроводі лікаря, готового подати йому допомогу.

У літературі з питань давньоруської народної медицини (до-слідження В. Ф. Демида, П. П. Чубшіського та ін.) часто є вказівки на поширені в народному побуті шкідливі для здоров'я звичаї і обряди і пов'язані з цим забобони. Однак було б зовсім неправильно трактувати всі народні звичаї, пов'язані з догля-дом за хворими, як суцільно нераціональні Гі шкідливі або при-наймні марні. Крізь лузгу нераціональних пережитків і обрядо-вих нашарувань слід побачити те розумне начало, яке часто лежало в основі цих звичаїв. Так, наприклад, незаперечною е велика оздоровча роль традиційної лазні, яку із здивуванням описували протягом століть іноземці, що приїздили на Русь, зокрема звичай приймання пологів у лазні.

У Стародавній Русі застосовувалося багато раціональних лікувальних засобів: сирої печінки тріски для лікування так званої курячої сліпоти, бобрової струї як тонізуючого засобу, дьогтю для лікування корости, застосування для лікування цинги клюкви, морошки, вживання в разі потреби внутрішньо і як зовнішній засіб цибулі, часнику, хрону, редьки.

У часи свого розквіту Київська Русь мала торговельні і культурні зв'язки з усіма країнами Європи і найбільшими краї-нами Сходу. Невелика кількість літературних пам'яток юридич-ного, оповідного змісту, що дійшли до нас з часів Київської Русі, свідчить про широкий кругозір їхніх авторів, обізнаність їх з працями видатних учених Заходу й Сходу. У Кирило-Білозерському монастирі було знайдено рукопис XV ст. «Галіново на Іппократє»—коментар Галена до праці Гіппократа, оче-видно, переклад з грецької мови.

У ті часи були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи з багато-вікового емпіричного досвіду нашого народу, так і за писемни-ми джерелами «Аскліповим і Галіним» (від Асклепія і Галена), як у тогочасних джерелах називали медичну літературу, яка потрапляла до нас з інших країн.

Серед тогочасних праць енциклопедичного характеру, в яких багато відомостей медичного змісту, особливе місце займає «Ізборник Святослава», перекладений у Х ст. з грецької на болгарську мову і переписаний у 1076 р. для сина Ярослава Мудрого Святослава.

В «Ізборнику» медицина розглядається як майстерність най-вищого порядку — «искусьи искусьиннимь». Для розпізнавання хвороби і успішного лікування її лікареві слід докладно знати умови життя хворого: «Осмотри життя його, хожения, седания, едения й всього обычая его пытай».

В «Ізборнику» знаходимо поради, як лікувати шлунково-кишкові розлади, шкірні хвороби, а також опис деяких виродливостсй,. раку. З лікарських засобів згадуються блекота, болиголов, полин, оцет, мед, жовч, мідь, припікання залізом. Велика увага приділяється порадам щодо харчування, підкрес-люється особливе значення для здоров'я постійного підтриман-ня бадьорості — «печаль далече отрини от себе, да невскоре со-стареешися».

У «Руській правді», збірнику законоположень Ярослава Мудрого (XI ст.) і в його продовженні — «Правді Ярославичів», згадується про оплату лікаря, запрошеного для огляду і допо-моги покаліченому. Серед тих, хто лікував, могли бути й жінки. Про це свідчить стародавнє руське сказання «Про муромського князя Петра і дівицю Февронію», де описано, як дівиця виліку-вала князя, тіло якого було вкрите струпами.

Зрозуміло, що допомогою вчених лікарів могли користува-тися лише феодальна верхівка та заможні верстви населення. Основна маса населення в містах лікувалася у народних ліка-рів-ремісників, по селах — у знахарів і знахарок. З давніх-давен у побуті народу по містах і селищах широко застосовувалося миття в лазнях. У великих містах (Новгород) уперше в Європі в XII ст. було дерев'яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці де-ревом.

Значно затримала розвиток медицини, як і всього господар-ського життя й культури Русі, навала східних кочівників (XIII—XV ст.), що призвело до занепаду