РЕФЕРАТ

на тему:

Еозинофільний синдром

Еозинофілія — це збільшення кількості еозинофілів (норма — 0,6х109/л), яке виявляється під час проведення диференціального підрахунку лейкоцитів венозної крові в абсолютних значеннях. Рівень еозинофілів в організмі є суворо регульованим. При певних захворюваннях еозинофіли можуть селективно накопичуватися у венозній крові або в певних тканинах організму, що спричинює появу складних клінічних і/або лабораторних проявів, які об’єднують в еозинофільний синдром. В основному він є супутнім при низці захворювань, але може бути й окремою нозологією.

Згідно з МКХ-10 еозинофільний синдром виділено в окремий діагноз (D72.1). Як патологічний синдром він супроводжує деякі захворювання (паразитарна інфекція, еозинофільний синдром — В50-В83, D72.1; алергійні хвороби, еозинофільний синдром — Т78.7, D72.1; медикаментозна алергія, еозинофільний синдром — Т88.7, D72.1; системні ураження сполучної тканини, еозинофільний синдром — M30-M36, D72.1; новоутворення, еозинофільний синдром — С00-D48, D72.1; первинні імунодефіцити, еозинофільний синдром — D80-D89, D72) або еозинофільні хвороби (легенева еозинофілія -J82, еозинофільний лейкоз — C92.7; еозинофільний гастрит або гастроентерит — К52.8).

Останнім часом у зв’язку зі збільшенням алергізації населення нашої планети, підвищенням частоти автоімунних захворювань, онкологічних хвороб, активацією паразитарних інфекцій зросла поширеність еозинофільного синдрому, який часто супроводжує ці хвороби і може впливати на особливості їх перебігу, прогноз, розвиток ускладнень та вибір методів лікування. Окрім того, почастішало виявлення есенціального гіпереозинофільного синдрому. Питаннями останнього зацікавилися працівники кафедри клінічної імунології та алергології Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького, а також Західноукраїнського регіонального медичного центру клінічної імунології та алергології (ЗРМЦКІА), особливо з 1998 року, коли почався активний клінічний прийом хворих з алергологічною та імунологічною патологією, яких направляють на консультації.

Етіологія

Причинами еозинофільного синдрому можуть бути:

Паразитарні інвазії, особливо тканинні паразити (трихінельоз, ехінококоз, шистосомоз), рідше — кишкові паразити ( в основному — філяріатоз) тощо.

Алергійні захворювання: бронхіальна астма, кропив’янка, ангіоневротичний набряк, сінна гарячка, деякі випадки підвищеної чутливості до лікарських препаратів.

Хвороби системи крові: хронічний мієлолейкоз, справжня поліцитемія, перніціозна анемія, хвороба Годжкіна, стан після спленектомії.

Системні васкуліти: синдром Черджа-Стросс, вузликовий поліартеріїт.

Системні хвороби сполучної тканини: системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, склеродермія, еозинофільний фасцит (синдром Шульмана), еозинофільний міозит.

Захворювання шкіри: пухирчатка, шкірний лишай, еозинофільний целюліт (синдром Велля) та інші.

Хвороби легень: синдром Леффлера, легенева інфільтрація з еозинофілією (ЛІЕ синдром).

Саркоїдоз.

Новоутворення всіх типів, особливо за умов метастазування і некрозу пухлини.

Інфекційні хвороби: туберкульоз, скарлатина, кір, лімфохоріональний вірус, стафілококова інфекція.

Хвороби травного каналу: еозинофільна гастроентеропатія, неспецифічний виразковий коліт.

Хвороби серця: синдром Дресслера, еозинофільний міокардит Кімурі, ендокардит Леффлера.

Опромінення.

Тютюнопаління.

Деякі отруєння (нікель, свинець).

Адреналова гіперпродукція.

Спадкові хвороби: лімфогістіоцитоз, синдром Джоба, важкий природжений імунодефіцит, поєднання тромбоцитопенії з відсутністю променевої кістки.

Ідіопатична еозинофілія.

Недоношеність.

Гіпервітаміноз В12 (ціанокобаламіну).

Патогенез

Еозинофілія виникає внаслідок посилення диференціації клітин-попередниць і проліферації еозинофілів у кістковому мозку за рахунок продукції інтерлейкінів (IL-5, -3, -4, -13); активації взаємодії між еозинофілами й ендотеліальними клітинами, що призводить до збільшення адгезії та міграції еозинофілів; посилення хемокінових зв’язків з еозинофілами; активації та деструкції зрілих еозинофілів.

Диференціація та проліферація еозинофілів. Еозинофіли утворюються в кістковому мозку з поліпотентних стовбурових клітин, які диференціюються спочатку до клітин-попередниць з ознаками базофілів і еозинофілів, а потім — до зрілого еозинофіла. Три цитокіни: IL-3, IL-5 і гранулоцитарно-макрофагально-колонієстимулюючий фактор (GM-CSF) специфічно регулюють дозрівання еозинофілів. Ці цитокіни кодуються генами хромосоми 5q і сполучені з рецепторами, що мають загальний b-ланцюг і різні a-ланцюги. Провідна роль належить IL-5, що відомий як фактор селективної еозинофільної диференціації і здатний стимулювати вихід еозинофілів з кісткового мозку в периферійну кров. Клінічне значення IL-5 у продукції еозинофілів найкраще продемонстровано на генетичних моделях. Гіперпродукція цього інтерлейкіну супроводжується абсолютною еозинофілією внаслідок підвищеної активності гена, а зниження його функції спричинює зменшення рівня еозинофілів у крові та легенях. У разі спровокованості алергологічного анамнезу в осіб з еозинофілією визначають гіперпродукцію IL-5 або будь-якого з цих трьох цитокінів. Механізм гіперпродукції IL-5 може супроводжуватися відповідною реакцією Th-2 у пацієнтів з алергійними реакціями, паразитарними захворюваннями. Злоякісна експансія клону Т-клітин, які продукують IL-5, зустрічається в деяких пацієнтів з лімфомами []. Активація генної транскрипції призводить до хромосомної транслокації генів, які відповідають за продукцію IL-5, що іноді визначається у хворих на еозинофільну лейкемію.

Адгезія і міграція еозинофілів. Посилення міграції еозинофілів з циркулюючої крові в тканини ускладнює взаємодію між еозинофілами й ендотеліальними клітинами. Цей механізм опосередкований активацією молекул адгезії ендотеліальних клітин і контрлігандів еозинофілів []. У початковій фазі еозинофіли прилипають до ендотелію за допомогою трьох добірок молекул адгезії ендотеліальних клітин та їх відповідних лігандів. Прилипання циркулюючих еозинофілів до ендотелію опосередковано впливом Р-селектину, паралельно відбувається активація CD18 (b2-інтегрину) і судинного пізнього антигену-4 (b1-інтегрину). b2-Інтегрини еозинофілів взаємодіють з міжклітинною молекулою адгезії-1 (ICAM-1) ендотеліальних клітин, тоді як b1-інтегрини цих клітин — з васкулярною молекулою клітинної адгезії-1 (VCAM-1). ICAM-1 індукується прозапальними цитокінами IL-1 і фактором некрозу пухлин (TNF-a), а VCAM-1 індукується лише IL-4. Неактивовані еозинофіли в нормі теж експресують b1- і b2-інтегрини, проте рівень їхньої експресії і споріднених до них ендотеліальних рецепторів зростає лише за умови активації специфічного хімічного зв’язку в певних тканинах, який забезпечується хемокінами [].

Хемокіни та еозинофіли. Міграція еозинофілів у тканини ініційована локальними молекулами хімічного зв’язку — хемокінами (хемотаксичними цитокінами), що регулюють міграцію лейкоцитів. Більшість хемокінів взаємодіє з еозинофілами за умови їх приєднання до хемокінового рецептора (CCR-3), відносно специфічного для еозинофілів. Кількість субстанцій хемокінів впливає на активність еозинофілів. За активації еозинофілів включаються такі хемокіни: похідні арахідонової кислоти — лейкотрієн В4 (LTB-4), медіатори ліпідів — фактор активації тромбоцитів (FАТ), бактеріальні продукти, IL-8, 16 та інші. Однак є особливі хемокіни — еозинофільний хемотаксичний фактор анафілаксії (EHFA), еотаксини і 2. Вони