Поширеними в Стародавньому Римі були лазні, які викори-стовувались і для санітарних, і для спортивно-оздоровчих цілей. Римські лікарі розглядали гігієну тіла, гімнастику та інші еле-менти індивідуальної гігієни як важливу умову збереження здоров'я та найшвидшого видужання хворих. Видатний лікар-учений Стародавнього Риму Гален вважав, що гігієна має ста-новити окрему фундаментальну галузь медичної науки.

У період раннього середньовіччя центр медичної науки пе-ремістився в країни Сходу. Серед учених цих країн особливо значний внесок у розвиток гігієни зробив видатний узбець-кий лікар Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980—1037 pp.). Він на-писав трактат «Канон медичної науки», багато розділів якого присвячено питанням гігієни («Про добре повітря», «Про якість води», «Про збереження здоров'я» та ін.).

Разом із тим, у європейських країнах рівень санітарної куль-тури у середні віки, особливо в XII—XV ст., значно знизився. . Цьому сприяли безперервні феодальні війни, гніт інквізиції, поширення забобонів, релігійна проповідь аскетизму, скуп-чення населення у містах, що не мали водопроводу і каналі-зації, занедбання особистої гігієни. Саме в цей історичний період значного поширення набули величезні епідемії чуми, холери, віспи, інших інфекційних захворювань.

Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь. Рукописні та інші джерела, що дійшли до наших днів, у яких описано побут населення Київської Русі, відзнача-ють увагу, яка приділялася питанням гігієни. Так, онуці Воло-димира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить медичний трак-тат, який містить 29 розділів. Поміж ними привертають увагу такі: «Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон та спокій», «Про лазню» тощо. У X—XII ст. у Києві, Суз-далі, Новгороді та інших містах були споруджені дерев'яні бру-ківки, в ряді монастирів (Троїцько-Сергієвському, Києво-Пе-черському, Соловецькому) і міст (Новгороді, Пскові) діяли во-допроводи. Значно поширеним у Київській Русі було миття в лазнях.

Зародження капіталістичного виробництва у Західній Європі, пошук нових ринків, великі географічні відкриття дали поштовх до розвитку медичної науки та гігієнічної культури. А. Левенгук (1632—1723) створює мікроскоп, Д. Фракастро (1478—1553) своєю працею «Про заразу, заразні хвороби та їх лікування» закладає основи науки про поширення інфекцій-них хвороб та запобігання їм. З'являється твір відомого лікаря та вченого Г. Агріколі про професійні захворювання гірників. Значною віхою в історії гігієни стала праця італійського ліка-ря Б. Рамацціні (1633—1714) «Про хвороби ремісників», у якій подано опис та оцінку умов праці робітників 52 професій (гірників, рибалок, друкарів, пивоварів та ін.) і характеристи-ки симптомів, які розвиваються внаслідок формування про-фесійної патології.

Значно посилилась увага до профілактичних аспектів охо-рони здоров'я населення і в Російській імперії, до складу якої в ті роки належала і Україна, особливо в період державних пере-творень, що здійснювалися Петром І та після епохи його царю-вання. Великий внесок у цей напрям суспільного життя зробив М. В. Ломоносов (1711—1765), який у відомій доповіді «Про розмноження та збереження російського народу» (1761 р.) та в ряді інших праць порушував широке коло питань громадської та особистої гігієни. Подальший розвиток ідей профілактики знайшов відображення в наукових працях та практичній діяль-ності таких учених-медиків, як Н. М. Амбодик-Максимович, С. Г. Забєлін, Д. С. Самойлович, М. Я. Мудров та ін.

Розвиток профілактичного напрямку в історії вітчизняної медицини в періоди пізнього середньовіччя та допромислового капіталізму пов'язаний також з іменами відомих учених-просвітителів та лікарів з України. До їх числа належать П. Могила, Ю. Котермак-Дрогобич, X. Борсук-Мойсєєв та ба-гато інших.

Так, П. Могила (1596—1647) — відомий діяч православної церкви та просвіти, заснував Києво-Могилянську академію (1633 р.), у стінах якої її вихованці здійснювали і медичну підготовку, приділяли велику увагу дотриманню правил гігієни, про що навіть було внесено відповідні вказівки до статуту цього навчального закладу.

Наступний розвиток і диференціація гігієни як самостійної науки тісно пов'язані з промисловою революцією кінця XVIII ст., активізацією робітничого руху в Англії та інших краї-нах Європи, досягненнями науки кінця XVIII — початку XIX ст.

Саме в ці роки в економічно розвинутих країнах Європи з'являються лікарі та адміністратори, котрі розуміли значен-ня санітарно-оздоровчих заходів і стали засновниками громад-ської профілактичної медицини та санітарної статистики. Пуб-лікуються перші твори узагальнюючого характеру з гігієни, що дало початок її формування як окремої наукової дисципліни.

Для більшості країн Європи середина XIX ст. була періо-дом утвердження та розвитку промислового капіталізму, інтен-сивного будівництва заводів і фабрик, виникнення й розвит-ку (часто хаотичного) нових промислових міст та селищ.

Поряд із цим, усе більшого суспільного визнання одержу-вало розуміння того, що в цих нових історичних і соціально-економічних умовах вирішальне значення у справі охорони здоров'я населення набуває профілактика захворювань. Цей період і став періодом зародження та наступного бурхливого розвитку науково-експериментальної гігієни. Крім того, ви-никнення наукової гігієни стало можливим завдяки досягненням у галузі хімії, фізики, біології, мікробіології, математич-ної статистики, що якісно збагатили арсенал гігієнічних ме-тодів дослідження, дозволили проводити не лише описову, але й якісну та кількісну оцінку чинників навколишнього середо-вища і особливостей їх впливу на здоров'я людини.

Велика роль у формуванні науково-ексериментальної гігієни на цьому етапі належить відомому німецькому вченому М. Петтенкоферу (1818—1901) та його учням. Наукові праці цього вченого, його роль у докорінній реорганізації викладан-ня гігієни та створенні наукової гігієнічної школи по праву дозволяють назвати його засновником сучасної