Думки хірурга М. І. Пирогова, який підкреслював: «Я вірю в гігієну. Ось де вміщується дійсний прогрес нашої науки. Майбутнє належить медицині запобіжній», і терапевта Г. І. За-хар'їна, котрий вважав гігієну «... не тільки необхідною части-ною медичної освіти, але й найважливішим предметом у діяль-ності практичного лікаря», стали ідеологічною основою ліку-вально-профілактичної діяльності декількох поколінь російських медиків.

^Розвиток гігієнічної науки, та санітарної практики в Росії та в Україні тісно пов'язаний з діяльністю медичних факультетів вищих навчальних закладів, у стінах яких сформувалися перші вітчизняні гігієнічні школи.

Ініціатива організації першої окремої кафедри гігієни на-лежить медичному факультетові Київського університету св. Володимира. Рішення про створення такої кафедри вчена рада цього факультету прийняла у жовтні 1863 p., але фактичне її відкриття відбулося лише в 1871 р. У цьому ж році, практично одночасно з Києвом, було відкрито кафедру гігієни в Петер-бурзі. У наступні роки починають працювати кафедри гігієнічного профілю в Харкові, Москві, Казані, Одесі та інших містах.

Значний внесок у становлення і розвиток дореволюційної вітчизняної гігієни зробили О. П. Доброславін, Ф. ф. Ерісман, Г. В. Хлопін та інші видатні вчені-педагоги.

О. П. Доброславін (1842—1889), закінчивши в 1865 р. Пе-тербурзьку медико-хірургічну академію, працював ординато-ром терапевтичної клініки. Після захисту дисертації перебу-вав у дворічному закордонному відрядженні, де проходив підго-товку до професорського звання з гігієни. Після повернення

очолив першу в Росії самостійну кафедру гігієни в Петер-бурзькій медико-хірургічній академії (1871). Велике значення надавав необхідності впровадження в практику гігієни лабо-раторних методів дослідження, організував першу хіміко-аналітичну гігієнічну лабораторію.

Ф. Ф. Ерісман (1842—1915) був однією з найяскравіших осо-бистостей у суспільному житті Росії кінця XIX ст. Уродже-нець Швейцарії, він у 1869 р. переїздить до Росії, де невдовзі (1882) стає засновником кафедри гігієни в Московському уні-верситеті. За його безпосередньої участі створювалися сані-тарні організації Московського губернського земства, санітарно-гігієнічні лабораторії і санітарна станція в Москві (1884). Ф. Ф. Ерісман розглядав гігієну як науку, що органічно пов'я-зана з медициною і є її невід'ємною частиною. Він неоднора-зово підкреслював соціальне значення гігієни і писав із цього приводу: «Лишіть гігієну її громадського характеру і ви нане-сете їй смертельний удар, перетворите її на труп, оживити який вам ніколи не вдасться». Широко відомими стали його праці «Посібник з гігієни» та «Професійна гігієна, або гігієна розумової і фізичної праці».

Г. В. Хлопін (1863—1929) закінчив фізико-математичний фа-культет Петербурзького (1886) і медичний факультет Московсь-кого (1893) університетів, був одним з найталановитіших учнів Ф. Ф. Ерісмана, деякий час працював у Одесі, очолював (1918— 1929) кафедру загальної та військової гігієни Військово-медич-ної академії, багато уваги приділяв розробці методів санітар-но-хімічних досліджень, питанням гігієни водопостачання, охо-рони чистоти водоймищ та житла, гігієни харчування тощо.

На той час у Росії ще не було загальнодержавної системи санітарного нагляду. Однак уже в 70—80-ті роки XIX ст. у Петербурзі, Москві, Києві, Пермі, Одесі, Казані й деяких інших губернських містах створюються санітарні комісії, санітарні станції, з'являються перші санітарні лікарі. Серед них були видатні спеціалісти, активні громадські діячі, які зробили ва-гомий внесок у розвиток вітчизняної гігієни і санітарії.

Плідно розвивалася гігієнічна наука наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні, її видатними представниками були В. А. Субботін, В. Д. Орлов, І. П. Скворцов, А. I. Якобій, О. В. Корчак-Чепурківський та ін.

В. А. Субботін (1842—1896) — один із піонерів вітчизняної гігієнічної науки. Уродженець м. Прилук Чернігівської губернії, він закінчив медичний факультет Київського університету та ординатуру з терапії. У 1869—1871 pp. перебував у закордон-ному відрядженні, значну частину часу в М. Петтенкофера, де проходив підготовку до професорського звання з гігієни.

Повернувшися до Києва, організував у 1871 р. і більше як 20 років очолював кафедру гігієни при Київському універси-теті св. Володимира. В. А. Субботін — автор першого вітчиз-няного підручника з гігієни (1886), багатьох наукових праць з різних розділів гігієни, ініціатор створення санітарної комісії в Києві.

До когорти видатних громадських діячів та перших санітар-них лікарів України належить уродженець Полтавщини О. В. Корчак-Чепурківський (1857—1947), який після закінчен-ня у 1883 р. медичного факультету Харківського університету працював земським дільничним та санітарним лікарем. З 1899 до 1907 р. О. В. Корчак-Чепурківський — міський санітарний лікар Києва. Він вів велику науково-викладацьку роботу як доцент кафедри гігієни Київського університету (читав лекції з медич-ної статистики та епідеміології), завідував кафедрою гігієни Київ-ського медичного інституту, брав активну участь у пропаганді гігієнічних знань, в організаційно-практичній роботі, спрямо-ваній на боротьбу з інфекційними захворюваннями, тощо. Автор багатьох наукових праць із профілактичної медицини, зокрема таких, як «Зміни смертності в м. Києві з часу введення в ньому каналізації» (1901), «Наші громадсько-санітарні потре-би» (1905), «Програми курсів соціальної та промислової гігієни» (1909) та багатьох інших. У березні 1921 р. першим із медиків України був обраний дійсним членом Академії наук, входив до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

На початку 20-х років XX ст. в Радянській Росії створюють-ся підрозділи Державної санітарної служби, закладається зако-нодавча основа їх діяльності. У 1922 р. на з'їзді санітарних лікарів України видатний вітчизняний гігієніст О. М. Марзєєв висло-вив пропозицію щодо організації санітарно-епідеміологічних станцій (СЕС) на місцях як основної ланки державної санепідемслужби (першу СЕС було