Фагоцитарну теорію Мечникова більшість учених зустріли різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав учення Мечникова про фагоцитоз «східною казкою». Мечников гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що їх він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, також був спочатку проти вчення Мечникова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мечникова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».

Під натиском громадської думки, Російська Академія наук у 1902 р. присвоила Мечникову звания почесного академіка. В 1908 р. Мечников одержує найвищу тогочасну світову нагороду — Нобелівську премію. На кошти з цієї! премії він купує мавп і провадить на них експерименти, вивчае сифіліс, холеру, тиф, туберкульоз. Він виявляе антагонізм у боротьбі між різними видами мікроорганізмів і передбачає можливість використання цього антагонізму в боротьбі з інфекцією. Працюючи з холерним вібріоном, Мечников і один з його співробітників для перевірки специфічності мікроба випивають чисті культури. Співробітник Мечникова переніс після цього тяжку форму холери.

В останні роки свого життя Мечников приділяв велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мечников підніс на рівень загальнофілософських питань, подходив до них не тільки як природознавець, а й як великий гуманіст. Підсумовуючи пра-ці Мечникова «Етюди про природу людини» (1904), «Етюди оптимізму» (1907), «40 років шукань рацюнального світогляду> (1913), К. А. Тімірязев писав: «Не інстинктом, а розумом, не спіритизмом чи окультизмом, не містикою чи метафізикою, а че-рез свою вищу культуру людина спроможна підготувати собі щасливе існування і безстрашний кінець... за допомогою науки спроможна вона виправити недосконалість своєї природи».

Живучи за кордоном, Мечников зберігав російське підданство, тримав широко розчиненими двері своїх лабораторій для співвітчизників, виховав цілу плеяду вітчизняних учених, серед них братів Ф. Я. і М. Я. Чистовичів, Д. К. Заболотного, Л. О. Тарасевича, I. Г. Савченка, Г. Н. Габричевського, П. В. Циклінську (першу російську жінку — професора-мікробіолога) та ін.

Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX — початку XX ст., який би не вчився у Мечникова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе»,— писав Мечников.

Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігаеться в бібліотеці Пастерівського інституту.

I. I. Мечников належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам'ять її ве-ликого сина. Ім'я Мечникова присвоєно університетам, науково-дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.

Л і т е р а т у р а :

1. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю.,- Історія медицини. К. 1991

Верхратський С.А., - Історія медицини. М. 1983

3. Мулановський М.П., - Історія Медицини. М. 1969