Желатиноль можна вводити внутрішньовенне крапельне чи струминно, одноразово чи повторно, незалежно від групи крові хворого. Під час гострої крововтрати та шоку желатиноль уводять спочатку струминно, а потім крапельно зі швидкістю 100—150 кра-пель за 1 хв. Доза препарату залежить від показників AT та від стану хворого. Одночасно у разі гострої крововтрати може бути введено внутрішньовенно до 1 мл/(кг-год) розчину. Далі перехо-дять на введення електролітних розчинів та переливання крові або еритроцитної маси.

Не дозволяється переливати желатиноль разом із кров'ю, тому що при одночасному переливанні в системі для інфузії відбуваєть-ся агрегація формених елементів та утворення згустків.

У зв'язку з цим після переливання желатинолю систему необ-хідно промити 0,9 % розчином натрію хлориду або замінити.

Хворим, котрі перебувають у критичному стані, вводять препа-рати, що нормалізують реологічні властивості крові та справляють детоксикаційний вплив. У цьому разі застосовують реополіглюкін, гемодез та ізотонічні розчини кристалоїдів.

Реополіглюкін — розчин низькомолекулярного декстрану. Випускають у флаконах по 200 та 400 мл. Зберігають при темпе-ратурі від 10 до 40 °С. Уводять внутрішньовенне крапельно, зі швидкістю до 60 крапель за 1 хв. На відміну від поліглюкіну швид-кість його введення не повинна бути високою, оскільки його вплив спрямований на регуляцію реологічних властивостей крові та де-токсикацію організму. Препарат діє не більш як 8 год, тому його треба вводити повторно або безперервно крапельно. Одноразово може бути введено до 1200 мл розчину.

Гемодез — водно-сольовий розчин, що містить 6 % полівініл-пиролідону. Випускають у скляних флаконах ємкістю 100, 250 та 400 мл. Строк його зберігання 5 років. Перед уведенням розчин необхідно підігріти до температури 35—36 °С. Внаслідок низької молекулярної маси гемодез швидко, протягом 4—6 год, виводиться з організму нирками.

Внутрішньовенне введений гемодез справляє детоксикаційний вплив, що обумовлено його здатністю адсорбувати і нейтралізува-ти токсини безпосередньо в кровоносному руслі й виводити їх нир-ками. Тому його застосовують при опіковій хворобі, травматичних ураженнях, септичному процесі, захворюваннях печінки, гострих хірургічних захворюваннях органів черевної порожнини, гострих захворюваннях травного каналу.

Гемодез уводять внутрішньовенне крапельно (50—80 крапель за 1 хв). Одноразова доза препарату становить 5—10 мл/кг маси тіла. Повторне вливання проводять через 12 год після закінчення попереднього. Якщо препарат уводять у дозі, що перевищує 15 мл/кг маси тіла хворого, може знизитись AT. Іноді з'являється гіперемія шкіри, деяке утруднення дихання. В разі появи цих реак-цій вливання гемодезу слід припинити на 5 хв, і після їх зникнення введення препарату продовжити зі швидкістю 20 крапель за 1 хв.

Сольові розчини. У комплексному лікуванні хворих з різними патологічними станами для нормалізації водно-електро-літного балансу застосовують розчини електролітів. Велике значен-ня має корекція порушень електролітного балансу, особливо обміну К+, Na+, Cl-, Mg2+. Порушення обміну калію та магнію призводить До зниження синтезу білків. Після операції хворі повинні одержу-вати не менш як 100—150 ммоль/добу К+ та 12—25 ммоль/добу Mg2+.

Для підтримання електролітного балансу, особливо у разі три-валого парентерального живлення, застосовують 0,9 % розчин нат-рію хлориду, розчин Рінгера, розчин Рінгера—Локка, лактасіль, ацесіль.

Корекцію порушень водно-електролітного балансу проводять під постійним контролем іонограми плазми крові з урахуванням діурезу, загальних втрат рідини та електролітів, величин ЦВТ та гематокритного числа.

Сольові розчини вводять внутрішньовенне крапельно в кількості до 2 л за добу, самостійно або разом з глюкозою, кров'ю, еритрицитною масою та кровозамінниками.

Електролітний розчин вибирають залежно від характеру захво-рювання та вираженості порушень функції печінки та нирок. Вели-ку інформацію дає визначення в плазмі крові вмісту калію, нат-рію, хлору, а також кальцію, магнію та деяких інших катіонів.

Одноразове введення сольових розчинів у обсязі, який переви-щує 1,5—2 л, протипоказане хворим із загрозою набряку мозку та легенів, а також з нирковою недостатністю.

Інфузійна терапія включає в себе парентеральне живлення, спрямоване на відновлення затрат та підтримання потреб організ-му в енергетичному та пластичному матеріалах.

Парентеральне живлення не може повністю замінити природне харчування, але протягом 10—20 діб може задовільно забезпечити потреби організму в основних поживних речовинах та рідині. Ос-новними показниками для парентерального живлення є порушення всмоктування речовин у оперованих на органах травного каналу, блювання, пронос, посилений розпад білка в тканинах при опіках, травмах та гарячкових станах.

Задоволення енергетичних потреб організму забезпечується за рахунок введення глюкози, фруктози, сорбітолу та жирових емульсій.

Для гальмування розпаду білка в організмі тяжкохворого не-обхідно вводити достатню кількість вуглеводів (глюкоза, фрукто-за, сорбітол). Щоб уникнути розвитку флебіту, концентрація глю-кози в розчині не повинна перевищувати 15—10 %. У разі вищої концентрації інфузію слід проводити у великі вени (підключичну). Для засвоєння глюкози клітинами організму в розчин глюкози по-трібно додавати інсулін. Вводять 1 ОД інсуліну на 4—5 г сухої речовини глюкози. У післяопераційний період для кращого засвою-вання глюкози ту саму дозу інсуліну розраховують на 3—4 r глю-кози.

Медична сестра повинна регулювати швидкість інфузії глюкози, яку необхідно підтримувати в межах 20—30 крапель за 1 хв. Більш швидке введення може призвести до зниження канальцевого по-рога реабсорбції глюкози та наступної її втрати з сечею.

Поряд з розчинами глюкози для поповнення енергетичних ви-трат використовують жирові емульсії (інтраліпід, ліпофун-дин). Застосування жирових емульсій показане при тривалому парентеральному живленні. Інфузія жирової емульсії дає можли-вість