захворювання особливості його патогенезу, гомеопатія розглядає як первісний об’єкт свого вивчення конституціональні ознаки і реакції хворої людини. Гомеопатія - перший із медичних напрямків який практично застосовує принцип цілісності організму. Для лікаря-гомеопата вчення про ціле включає вивчення пацієнта(його фізичного, розумового, емоційного стану ), навколишніх умов, сімейного стану, медичної історії сім’ї, фізичної конституції. В гомеопатії симптоми захворювання являють собою реакції організму, направлені на виліковування. Тому процес лікування представляє собою ніби витіснення хвороби із організму за рахунок його активації. Замість подавлення симптомів лікарський засіб повинен сприяти процесу видужання. Виходячи з цього, гомеопатичне лікування заключається не в прямій дії на етіологічні фактори і патогенез захворювання, а у впливі на сукупність якостей хворого, які оприділяють індивідуальність його організму.
Гомеопатія орієнтується на індивідуального хворого, її цікавить перш за все діагноз пацієнта, а не його хвороби. Діагноз хворого оприділяє і підбір по принципу подібності необхідного лікарського засобу. Тому гомеопатичний діагноз - це діагноз лікарського засобу.
Гомеопатія показала себе ефективним методом при лікуванні дитячих захворювань, гострих, хронічних захворювань, в дерматології. Основними показаннями для використання гомеопатії є перш за все функціональні та психосоматичні захворювання, наприклад вегетативні та гормональні розлади(бронхіальна астма, нейродерміт). В багатьох випадках, коли не допомагають методи клінічної медицини, гомеопатичні засоби мають успіх. Гомеопатичні засоби добре поєднуються із сучасними фармакологічними засобами(крім фітопрепаратів і сильно пахучих речовин).
Гомеопатична терапія з високою ефективністю може застосовуватись при лікуванні хронічних захворювань(наприклад, різні форми ревматичних захворювань) і захворювань” цивілізації”(класичний приклад – алергія зумовлена забрудненням навколишнього середовища ). Гомеопатичний лікарський засіб – це не лікарський препарат в загальноприйнятому сенсі слова. Він не володіє бактерицидними, бактеріостатичними або антитоксичними властивостями і діє лише на макроорганізм, відновлюючи його гомеостаз, порушений патологічний процес. Гомеопатичні препарати діють в організмі не як “діючі речовини”, а як “сигнали”.
В гомеопатії існує декілька методик лікування. Останнім часом широке поширення отримала практика одночасного використання декількох гомеопатичних засобів. Однак класичні гомеопати частіше за все не схвалюють одночасне застосування декількох препаратів, так як дія лікарських засобів в комбінації може відрізнятись від дії кожного з них окремо і їх взаємодія в організмі людини може бути не передбачуваною. Використання декількох препаратів може змінити симптоми, які спостерігаються у пацієнта, і ускладнити подальший вибір відповідного окремого лікарського засобу.
Деякі лікарі для вибору необхідного пацієнту гомеопатичного засобу використовують електронні пристрої, призначені для вимірювання опору шкіри в певних акупунктурних точках. За цією методикою , яку вперше розробив німецький лікар Р. Фолл, закріпилась назва “метод Фолля ”. На даний час метод активно удосконалюється, послідовники Фолля досягли немалих успіхів в лікуванні багатьох гострих та хронічних захворювань. Тим не менш техніка не сумісна з принципами класичної гомеопатії, оскільки вибір препарату в даному випадку базується не на аналізі симптомів, а пацієнтам часто призначають кілька засобів водночас. Серед інших “некласичних ” гомеопатичних систем слід згадати гомо токсикологію, яка спирається на теорію Г.Г. Рекевега про гомотоксикоз як основу розвитку всіх захворювань. Найбільш яскравим прикладом розвитку цієї теорії є розробки фірми ”Хеель”(Німеччина).
2) Історія розвитку гомеопатії.
Українська школа гомеопатії.
Історичне коріння гомеопатії беруть початок ще в глибокій давнині. Першим , хто приступив до створення наукової медицини, був Гіппократ(460 – 375 рр. до н.е.), саме він заклав основи клінічної медицини і вперше сформулював принципи лікування “подібного подібним” і “протилежного протилежним ”.
Основоположник принципу індивідуального підходу до хворого як до частини єдиної і неподібної природи, Гіппократ широко розглядав принципи та засоби лікувальної дії. Вже тоді він вказував: “для лікування одного і того ж хворого з успіхом можуть застосовуватись багато ліків, з яких одні мають подібність з хворобою, а інші протилежні їй ”. В цих словах досить чітко зрозуміла можливість єдності двох напрямків у медицині – аллопатії та гомеопатії.
Великий давньогрецький філософ Демокріт (460 – 370 рр. до н.е.) також стверджував6”подібне потребує подібного” – і, розглядаючи питання біології, медицини, мовознавства, математики, естетики та ін., представляв принцип подібності в широкому філософському сенсі.
Відомий римський лікар Гален (131 – 200 рр. ) запропонував користуватись витяжками різних частин рослин, тобто розробив способи виготовлення настойок екстрактів, олій і спиртів, які згодом почали застосовувати як в алопатичній, так і в гомеопатичній фармації.
На початку XVI століття Парацельс піддав критиці твердження Галена. Він заявляв:”...ні одна гаряча хвороба не вилікується холодним, а холодна теплом , але часто буває, що подібне своєму лікує своє... ”.
Нострадамус задовго до створення методу вакцинації Луї Пастером при лікуванні чуми використовував витяжки із гнійних виділень хворих, відповідним способом розчинені в спирті як для внутрішнього, так і для зовнішнього застосування.
Основоположником гомеопатії як самостійної системи лікування в медицині вважається німецький вчений Фрідріх Хрістіан Самуїл Ганеман.
Він народився 10 квітня 1755 року в Саксонії, в маленькому містечку Мейсоне. Медичну освіту здобув в Лейпцизі (1775 рік), з 1777 року – у вені ,а потім в Ерлангені. В 1779 році захистив дипломну роботу, а в 1781- ому доповнив медичну освіту вивченням фармації в Дессау. Після закінчення університету Ганеман декілька років займався лікарською практикою, але був розчарований можливостями медицини. Сферою його інтересів стали хімія та фармакологія.
Експериментальні науки ще не сформувались, і майже єдиною можливістю для дослідження ліків були досліди на собі. Саме так досліджував ліки, про які читав, Ганеман.
Принцип подібності як можливий принцип вибору лікарського засобу для лікування був