b = с / с1,

де b – концентрація розчину у відсотках за об'ємом; з – концентрація розчину у відсотках за масо-об'ємом; с1 – щільність початкової рідини.

Якщо концентрація виписаного в рецепті розчину вказана у відсотках, то слід мати на увазі відсотки за масо-об'ємом. При визначенні спирту під його відсотковим змістом слід мати на увазі відсоток за об'ємом.

2.2. Краплі як суспензії

Суспензіями називаються гетерогенні системи, в яких дисперсна (зважена) фаза тверда, а дисперсійне середовище рідке. Іншими словами, лікарські суспензії є суспензіями порошків лікарських речовин у рідинах – водних або маслянистих. Для утворення суспензії необхідно, щоб порошкоподібна речовина була нерозчинна у водному або олійному дисперсному середовищі.

У фармацевтичній практиці суспензії зустрічаються серед ліків як для внутрішнього і зовнішнього застосування, так і для ін'єкцій. Зважені частинки часто є компонентами примочок, мікстур, спринцювань, полоскань, крапель: лініментів і т.п. [19, 192]

Пастоподібні суспензії з в'язким дисперсійним середовищем (наприклад, з вазеліном) широко застосовуються як мазі.

Суспензія, введена хворому у вигляді ін'єкцій, збільшує період терапевтичної дії лікарської речовини.

З погляду ефективності дії суспензії займають проміжне положення між розчинами і тонкими порошками. Чим менший розмір дисперсної фази в суспензії, тим за інших рівних умов більш виражена її терапевтична дія.

Питання про приготування лікарських суспензій виникає в наступних випадках:

1. При призначенні у складі рідких ліків якої-небудь твердої лікарської речовини, нерозчинної в даному рідкому середовищі.

2. При призначенні у складі рідких ліків твердих лікарських речовин у кількостях, що перевищують межу їх розчинності в даному розчиннику.

3. При одночасному призначенні у складі рідких ліків двох або більшого числа розчинних препаратів, які створюють у результаті хімічної взаємодії нерозчинний (зважений) осад.

4. У разі розбавлення розчинів лікарських речовин розчинниками іншої природи, внаслідок чого випадає нерозчинний осад (наприклад, при розбавленні спиртних розчинів водою або водних – спиртом) [19, 193].

У суспензій, як і у інших ліків, є свої позитивні й негативні сторони. До останніх відноситься можливість гідролітичного розкладання лікарської речовини при зберіганні суспензії в результаті тривалої взаємодії з дисперсійним (головним чином водним) середовищем. Позитивними сторонами є зручність прийому суспензії, можливість виправлення смаку і запаху (коригування), що має суттєве значення в дитячій практиці, а також можливість відпуску у вигляді сухого напівфабрикату, який суспендують додаванням води безпосередньо перед вживанням, що дозволяє зберігати лікарські речовини тривалий час.

Характерна властивість суспензій – їх оптична неоднорідність, що виражається більшою чи меншою мірою каламутності. Каламутність є невід'ємною зовнішньою ознакою суспензії і визначається наявністю нерозчинних частинок, непроникних для світла. Ступінь каламутності суспензій може бути вельми різним і визначається концентрацією зваженої фази і ступенем її дисперсності (розмір частинок).

Однією з найважливіших особливостей суспензій є їх седиментаційна нестійкість, що накладає відбиток на способи виготовлення, відпуску, зберігання і прийому ліків-суспензій.

Седиментаційна нестійкість виражається в неминучому осіданні зважених частинок під впливом сили тяжіння. Частинки можуть осідати самі по собі, не злипаючись; у цьому випадку говорять про агрегативну стійкість суспензії (тобто про стійкість частинок до злипання – агрегацію). Якщо частинки, осідаючи, злипаються під впливом молекулярних сил зчеплення і утворюють агрегати – пластівці, то говорять про агрегативну нестійкість суспензій. Таким чином, седиментаційно нестійкі суспензії бувають агрегативно стійкими і нестійкими. Іноді при коагуляції суспензій утворюються великі пластівці, які погано змочуються дисперсійним середовищем і спливають на поверхню. Таке явище називається флокуляцією.

Седиментаційна нестійкість суспензій на практиці приводить до поступового порушення одноманітності складу ліків аж до повного осадження (спливання) нерозчинної фази. У зв'язку з цим у більшості випадків (коли суспензію приймають не всю відразу, а дозують, наприклад ложками) порушується точність дозування лікарських речовин при прийомі. Порушення точності дозування в свою чергу викликає трудності в застосуванні ліків і виявляються тим більшими, чим більше швидкість відстоювання (седиментації) суспензії.

При належному приготуванні суспензій відстоювання дисперсної фази може бути суттєво сповільнене і порушення дозування відповідно зменшені. Проте повністю усунути ці порушення практично неможливо.

Внаслідок указаного вище при виготовленні суспензій завжди дотримуються наступного правила: не відпускати у вигляді суспензій отруйних і сильнодіючих речовин, що потребують точного дозування. Комбінація лікарських препаратів, що приводять до утворення суспензій отруйних речовин, також слід розглядати як неприпустимі. Вказане правило особливо важливе у випадках, коли суспензія, що утворюється, призначена для прийому всередину, для застосування в дитячій практиці незалежно від способу призначення або для інших відповідальних застосувань, що вимагають точного дозування діючої речовини.

У зв'язку зі сказаним зрозуміла необхідність приготування суспензій, що володіють здатністю до тривалого перебування дисперсної фази в зваженому стані. Такі суспензії називаються стабільними (стійкими) [19, 194].

До значного зменшення швидкості відстоювання суспензій приводить введення в їх склад високомолекулярних з'єднань, які створюють розчини з високою структурною в'язкістю: камеді, слизів, желатину і желатози, крохмального клейстеру, пектинів, альгідатів, полівінілпіролідону, ефірів целюлози. Доцільним і легко здійсненним рішенням проблеми стабілізації суспензій в умовах аптеки є зменшення величини твердих частинок лікарської речовини, що підлягає суспендуванню. З указаної причини при виготовленні суспензій тверду фазу піддають диспергуванню, тобто подрібненню в ступці в сухому вигляді або при додаванні рідини, що полегшує процес подрібнення і дозволяє отримати частинки меншого розміру. Стоншування зваженої фази завдяки збільшення її питомої поверхні, а отже, і площі контакту з поверхнею хворих тканин, шлунково-кишковою мембраною і т.п. одночасно збільшує терапевтичну активність суспензії. Тонка суспензія – не тільки стабільна, але й активна як ліки суспензія.

Стійкість суспензій також зростає при освіті на твердих частинках