Біологічна проба застосовується обмежено, оскільки більшість патогенних для людини лептоспір (крім L. icterohaemorrhagiae, L. pomona, L. bataviae) у тварин захворювання не спричиняє. Кров, цереброспінальну рідину, сечу хворого вводять внутрішньо-очеревинно гвінейським свинкам, і вже на 2—3-й день після зараження в перитонеальному ексудаті можна виявити лептоспір.

Диференціальний діагноз. У початковому періоді лептоспірозу його диференціюють з грипом, інфекційним мононуклеозом, Ку-гарячкою, тифопаратифозними хворобами, геморагічною гарячкою з нирковим синдромом, вірусним гепатитом. Від грипу лептоспіроз відрізняється відсутністю катаральних проявів з боку верхніх дихальних шляхів, раннім збільшенням печінки і селезінки, ознаками порушення функції нирок.

На відміну від інфекційного мононуклеозу при лептоспірозі не розвивається ангіна, нехарактерне значне збільшення лімфатичних вузлів, хоч в окремих випадках можливий мікрополіаденіт. Принципову відмінність мають зміни в периферичній крові. У разі інфекційного мононуклеозу на тлі лейкоцитозу помітно збільшена кількість лімфоцитів і моноцитів (а не нейтрофілів, як при лептоспірозі), вміст яких може досягати 80 % і більше, виявляються атипові мононуклеари.

При Ку-гарячці слабко виражені ознаки ураження нирок і геморагічний синдром, нехарактерні інтенсивна міальгія, жовтяниця, склерит, менінгеальний синдром, в крові виявляється лейкопенія з нейтропенією.

Від тифопаратифозних хвороб лептоспіроз відрізняється бурхливим розвитком токсичного синдрому, ранньою появою поліморфного висипу, значною міальгією, синдромом ураження нирок.

Від геморагічної гарячки з нирковим синдромом лептоспіроз відрізняється вираженим гепатолієнальним синдромом, більш інтенсивною міальгією, частішим ураженням центральної нервової системи. Вирішальне значення мають специфічні методи діагностики.

На відміну від лептоспірозу, при вірусному гепатиті початок хвороби поступовий, жовтяниця розвивається після зниження температури тіла, вона не має «морквяного» відтінку, кал часто знебарвлений, не характерні міальгія, менінгеальні симптоми; порушення функції нирок і геморагічні прояви з'являються майже виключно на тлі гострої недостатності печінки. Гемограма звичайно характеризується лейкопенією, зменшенням ШОЕ.

Лікування. Етіотропне лікування передбачає призначення антибіотиків і протилептоспірозного імуноглобуліну. Антибіотикотерапію слід проводити протягом усього гарячкового періоду і ще б—7 днів після того, як температура стає нормальною. Перевага віддається бензилпеніциліну натрію в дозі 100000—200000 ОД/кг маси тіла на добу залежно від форми хвороби, який треба вводити кожні 3 год. Експериментальне доведено, що тетрациклін, поліміксин, стрептоміцин, левоміцетин, цефалоспорини справляють на лептоспіри антибактеріальну дію. Полівалентний протилепто-спірозний імуноглобулін у тяжких випадках вводять внутрішньо-м'язово 10—15 мл у перший день і по 5—10 мл у наступні два дні.

При появі перших, навіть незначних, проявів недостатності нирок або нирок і печінки потрібно застосовувати засоби інтенсивної і реанімаційної терапії. Вони охоплюють дезинтоксикацію, корекцію порушень гомеостазу та функцій життєво важливих органів і систем. З метою дезинтоксикації застосовують реополіглкжін, реоглюман, а також концентровані розчини глюкози на тлі форсованого діурезу (при олігоанурії) з використанням великих доз фуросеміду (лазиксу) — 10—20—40 мл 1 % розчину (100—200— 400 мг на добу). Зниженню рівня азотемії сприяють щоденні промивання шлунка і кишок розчином Амбурже, застосування леспенефрилу, ентеросорбції тощо.

Хворим з проявами гострої недостатності нирок і печінки показана екстракорпоральна детоксикація — гемосорбція, гемодіаліз. Показаннями до гемосорбції є анурія, високий темп зростання азотемії, енцефалопатія, гіперкаліємія, інтенсивна гіпербілірубінемія. Підставою до проведення гемодіалізу є прогресуючий характер гострої недостатності нирок, гіпергідратація, неефективність сорбційної детоксикації. Застосування гемодіалізу протипоказане у разі значного геморагічного синдрому, тромбоцитопенії (менше за 60—50-Ю9 в 1 л), значної гіпотензії, порушення мозкового кровообігу, ритму серця, набряку легень, коми.

Призначають дезагреганти (курантил, трентал), антигістамшні, судинорозширювальні засоби, реополіглюкін, антикоагулянти (гепарин), інгібітори протеолізу (пантрипін, контрикал, гордокс, трасилол, антагозан), а також глікокортикостероїди, які підвищують толерантність клітин до гіпоксії, блокують судинозвужувальну дію і запобігають розвитку шокового органу. Гормональні препарати призначають короткими курсами, доза визначається клінічним ефектом і в окремих випадках гострої недостатності нирок і печінки може досягати 1000 мг на добу (за преднізолоном).

При значній артеріальній гіпотензії поряд із глікокортикостероїдами доцільно застосовувати дофамін. Останній вводять внутрішньовенно краплинно від кількох годин до 3 днів безперервно.

Профілактика. Важливу роль відіграють ветеринарно-санітарні заходи, які передбачають своєчасне виявлення хворих на лептоспіроз тварин, їх ізоляцію і лікування, проведення карантинних заходів у господарствах, де є хворі тварини, виконання правил пасовищного і стійлового утримання худоби, санітарну експертизу м'яса. Щоб запобігти поширенню лептоспірозу серед сільськогосподарських тварин, в осередках проводять їх вакцинацію вбитою полівалентною лептоспірозною вакциною. Систематичні дератизаційні заходи сприяють зниженню епідемічної активності осередків. До важливих профілактичних заходів належить захист харчових продуктів від забруднення сечею хворих тварин.

У разі загрози зараження лептоспірозом людей (які працюють на фермах, ензоотичних по лептоспірозу, працівників каналізаційної мережі та інших) рекомендується профілактична вакцинація вбитою полівалентною лептоспірозною вакциною.