РЕФЕРАТ

на тему:

Системна склеродермія

.

Системна склеродермія

Системна склеродермія (ССД) відома здавна (опис схожої хвороби є у Гіппократа, Плінія), але вона привертає активну увагу як природна модель фіброзу з 30-х років минулого століття, особливо після досліджень P. Klemperer, L. Baehr, A. Pollak (1941–1942), які об’єднали кілька хвороб за спільною морфологічною ознакою (фібриноїдний набряк основної речовини сполучної тканини) до групи колагенозів (так у ті часи називали ДЗСТ).

Це прогресуюче полісиндромне захворювання, яке вирізняється генералізованим фіброзом і розповсюдженою патологією судин за типом облітеруючої мікроангіопатії з розвитком індурації шкіри, ураженням опорно-рухового апарату і внутрішніх органів.

Дівчатка хворіють у кілька (3–7) разів частіше, ніж хлопчики.

Кількість захворювань на ССД, у тому числі серед дітей та підлітків, за останній час значно зросла, але точних статистичних даних немає.

Етіологія і патогенез ССД вивчені недостатньо. Надається значення поєднанню таких факторів, як генетичні, вірусні, імунні, порушення фіброутворення, мікроциркуляції та ін. Все частіше найбільш імовірним етіологічним фактором ССД називають вірус, який існує у латентному стані. Такий “повільний” вірус невисокої цитопатогенності може активізуватися під впливом різних провокуючих факторів (інсоляція, охолодження, інфекція, травма, алергія) і передатися по вертикалі.

Патогенез ССД складний. У процесі еволюції уявлень про ССД і склеродермічну групу захворювань обговорюються три головні теорії.

За теорією порушеного метаболізму, розвиток генералізованого фіброзу пояснюється змінами обміну сполучної тканини. Доведено, що в основі генералізованого фіброзу є гіперфункція фібробластів, підвищення біосинтезу колагену та інших компонентів сполучної тканини, збільшення неофібрилогенезу за ембріональним типом. Доведено відносну автономність склеродермічних фібробластів, яка обумовлена змінами їх функцій і дефектністю мембранної рецепції. Науковцями Інституту ревматології РАМН виявлено порушення внутрішньоклітинного вмісту циклічних нуклеотидів (зниження рівня цАМФ і збільшення цГМФ), зменшення чутливості фібробластів до естрадіолу та катехоламінів, визначено структурні зміни мембран зі збільшенням вмісту фосфоліпідів, підвищення концентрації фібронектину та інших компонентів міжклітинного матриксу. Порушення системної мембранної патології припускається при ССД, яка є первинною на рівні фібробластів.

Другою теорією патогенезу ССД є автоімунна. Доведено важливу роль факторів клітинного і гуморального імунітету в її розвитку. Як свідчать дані Р. В. Петрова, СД — автоімунне захворювання, при якому автоантигени взаємодіють із лімфоїдними клітинами, при цьому виявлено високий відсоток антинуклеарних й антинуклеолярних антитіл, ідентифіковані специфічні для ССД антицентромерні антитіла, актинопоізомераза-І-антитіла й антитіла до різних компонентів сполучної тканини, РМ-Scl-антитіла та ін.

Принципово важливим є виявлення Т-клітинної активності в периваскулярних інфільтратах на ранніх (до розвитку фіброзу) стадіях ураження шкіри — вже це припускає імунний характер фіброзу при СД.

Про роль генетичних факторів у розвитку хвороби свідчать генетичні дослідження та клінічні спостереження (родинні випадки СД), виявлення асоціації ССД із певними антигенами НLА – В18, В8, В27 і А1.

Третя гіпотеза патогенезу ССД — васкулярна, не менш важлива, ніж дві попередні. Типовим є порушення мікроциркуляції та ураження мікроваскулярних структур за типом облітеруючого ендартеріїту. Саме від цих змін залежать деякі клінічні симптоми СД. Це рання периферична ознака ССД — синдром Рейно, який має і свій “внутрішній” вісцеральний еквівалент у легенях, серці, нирках. Вазоспастичні реакції є основою і вісцеральної патології — ішемії міокарда, легеневої гіпертензії, ураження нирок; страждають, головним чином, дрібні артерії та капіляри, в яких є порушення судинної стінки та зміни реологічних властивостей крови. Проліферація та потовщення інтими, фібриноїдні зміни і склероз судинної стінки призводять до звуження просвіту судин, подальшої облітерації та повного припинення кровопостачання ураженої ділянки. Мікроциркуляторне русло з багатьма імунними комплексами в судинних стінках є органом-мішенню, де здійснюється контакт з ушкоджуючим агентом.

Клініка. Захворювання може початися після переохолодження, перегрівання, травми, інфекції, стресової ситуації з продромальних явищ: артралгій, міалгій, субфебрильної температури, нездужання, слабості. Інколи процес може розвиватися за актосклеротичним типом з ураженням обличчя, дистальних відділів кінцівок або за дифузним варіантом — з генералізованим прогресуючим ураженням шкіри і внутрішніх органів. До патологічного процесу можуть бути залучені будь-які органи і тканини.

Провідною (але не абсолютною) діагностичною ознакою захворювання є ураження шкіри, яке включає послідовні стадії набряку, індурації (або фіброзу) й атрофії. Виражені трофічні порушення: деформація нігтів, укривання виразками, гіперпігментація шкіри, облисіння, телеангіектазії, виражений судинний малюнок. Ураження слизової оболонки виявляється як хронічний кон’юнктивіт, стоматит.

Першим проявом ССД може бути синдром Рейно. Вазоспастичні зміни розповсюджуються на кисті, стопи; збліднення, почуття оніміння можуть охоплювати губи, обличчя, кінчик язика і навіть внутрішні органи.

Характерним є і ураження опорно–рухового апарату. Це може бути поліартралгія; склеродермічний поліартрит; псевдоартрит або періартрит. Разом з цим розвивається міозит.

Кісткова патологія проявляється остеолізом, частіше нігтьових фаланг, призводить до вкорочення та деформації пальців рук. Типовий синдром Тіб’єржа — Вейссенбаха — кальциноз м’яких тканин переважно періартикулярно на пальцях рук. Відкладенню кальцію у пальцях кистей сприяє генералізований остеоліз.

Серед вісцеральних проявів ССД у дітей часто трапляється ураження травного тракту. Рано уражається стравохід: розвивається езофагіт (дисфагія, дифузне розширення стравоходу, звуження у нижній третині, ослаблення перистальтики). Часто уражається кишечник внаслідок гіпотонії та порушення всмоктування. З’являються запори, метеоризм, здуття і бурчання в животі, часткова або повна непрохідність кишки.

Більш ніж у половини хворих є ураження органів дихання з розвитком дифузного фіброзу в базальних відділах легень і наявністю спайкового процесу та фіброзу плеври. Характерні рентгенологічні зміни, які відбуваються під час фіброзного процесу, з потовщенням стінки альвеол і збільшенням їх порожнини та порушенням газообміну (“стільникова легеня”).

Провідне місце серед вісцеральних синдромів ССД належить ураженню серця, і, перш за все, міокарда. Внаслідок дезорганізації сполучної тканини