Існує декілька класифікацій порушень слуху.

Серед них найбільш поширеними є класифікації Б. С. Преображенского і Л. У. Неймана.

Згідно першої класифікації виділяються чотири ступені зниження слуху: легка, помірна, значна, важка — залежно від відстані, на якій сприймається розмовна і шепітна мова. Діапазон сприйняття при цьому значний.

Так, при легкому ступені зниження слуху шепітна мова може сприйматися на відстані від 3 до 6 м, при важкому ступені — на відстані від 0 до 0,5 м.

Л. В. Нейман виділяє три ступені приглухуватості, враховуючи не тільки відстань, на якій сприймається мова, але і стан мови.

Заслуга Р. М. Боскис полягає в тому, що серед дітей з порушеннями слуху вона виділила слабочуючих, як заслуговуючих особливого психолого-педагогічного підходу. Головна відмінна риса цих дітей від глухих полягає в тому, що вони самостійно, хоч і в недостатньому ступені, засвоюють усну мову. Р. М. Боськіс, До. Р. Коровіним, А. Г. Зикеевым і іншими фахівцями в 50—60-ті рр. XX в. була розроблена система спеціального навчання слабочуючих дітей усної і письмової мови, російській мові і іншим предметам шкільного циклу.

Було передбачено два відділення при навчанні:

I відділення — для дітей, що мають відносно невеликі порушення слуху і фразову мову з помилками вимови і її розуміння;

II відділення — для дітей з важчим порушенням слуху і лише з самою елементарною мовою. Декілька пізніше була створена система спеціального виховання для слабочуючих дошкільників (Б. Д. Корсунская і ін.).

Велика частина дітей з приглухуватістю другого ступеня погано розрізняють розмовну мову на відстані 2—3 м в звичайній життєвій ситуації. Важливо відзначити, що будь-який усний вислів і навіть окремо вимовлене слово — різногучне (Н.И.Жинкин). Наприклад, в слові «магазин» з середньою гучністю звучить перший склад «ма», потім достатньо голосно — другий склад «га» і всього тихіше — третій склад «зин», хоча він і наголошений

Тому дитина з порушеним слухом може сприйняти склад «га», а решту частини слова не почути; при ближчій і чіткішій вимові він може почути «мага» або навіть все слово. Окрім цього, мова варіює по висоті складових її звуків, тому більш високочастотні звуки (вище 1000 Гц і більш), що входять до складу окремого слова або цілого вислову, можуть і не відчуватися. У первинний період оволодіння мовою, якщо дитині не виявляється спеціальна сурдопедагогичеськая допомога, він самостійно опановує осколками слів і словами, сильно спотвореними по звукобуквенному складу.

Невипадково тому Б. Д. Корсунская рекомендувала використовувати дактилогію при навчанні мови не тільки глухих, але і слабочуючих, оскільки за допомогою ручної азбуки діти можуть правильно сприймати і запам'ятовувати склад слова.

Дуже поволі, навіть в умовах спеціального навчання, йде збагачення словарного запасу у слабочуючих дітей. Найуспішніше запам'ятовуються словесні позначення людей, що оточують дитину, домашніх тварин, назви основних предметів меблів, посуду, улюбленої їжі, деяких частин квартири: вікно, двері; значно важче діти опановують назвами дій, навіть найпоширеніших, назвами квітів, окремих частин і ознак предметів.

У міру того як діти опановують доступною їх віку лексикою і у них формується проста фразова мова, виникають нові труднощі. Діти насилу освоюють таку особливість слова, як багатозначність, наприклад «важка валіза» і «важка вдача», важко розуміють, що однокорінні слова зв'язані спільністю значення. У мові слабочуючих дітей не відразу з'являються слова з приставками і суфіксами, дітям важко зрозуміти їх значення, вони лише поступово розуміють, що кожне слово несе в собі той або інший ступінь узагальнення, що, наприклад, слово меблі має більш загальний сенс, тоді як слова диван, ліжко, стіл, стілець, табуретка — більш приватне значення.

При правильному розумінні відносин між словами конкретнішими і більш узагальненими по сенсу у них починає формуватися понятійне мислення.

Впродовж всього шкільного навчання йде формування фразової мови, з правильною розстановкою слів в пропозиції, з правильним їх узгодженням і використанням, з використанням потрібних закінчень. Важко освоюються навики вживання словосполучень і особливо складносурядних і складнопідрядних речень, що виражають цільові, причинно-наслідкові і інші логічні залежності. Це виявляється важким для дітей і підлітків не тільки із-за складності лексико-граматичних залежностей, але і із-за недостатнього розуміння змісту пропозицій, несформованості у них словесно-логічного, понятійного мислення.

Л. И. Тигранова на основі багатьох експериментальних досліджень переконливо показала, що в процесі навчання, як і у глухих дітей, у слабочуючих потрібно в єдності з мовою спеціально формувати конкретно-понятійне і абстрактно-понятійне мислення.  

Для психічного розвитку слабочуючої дитини і підлітка дуже важливо, як він сприймає мову на слух. Якщо через ті або інші захворювання слух дитини погіршується, це негативно позначається на її психічному стані.

Сприятливі умови розвитку створюються, коли проводиться спеціальна сурдопедагогічна робота по вдосконаленню слуху з використанням загальної і індивідуальної звукопідсилюючої апаратури. Ф. Ф. Pay вказував, що при цьому необхідно вчити слабочуючу дитину не тільки прагнути розрізнити і сприйняти мовний вислів на слух, але обов'язково привчатися хоч би до мінімального розпізнавання мови по губах того, що говорить.

Таке бісенсорне сприйняття у міру занять стає все більш повним. Ясне розрізнення мовного вислову сприяє розвитку мови і вдосконаленню власної вимови, що, у свою чергу, створює умови для розвитку письмової мови.

Для мовного розвитку слабочуючої дитини дуже важливо ще в перші роки його життя, перевірити слух за допомогою об'єктивної аудіометрії, підбору індивідуальних слухових апаратів і систематичної педагогічної робота по розвитку слухового сприйняття різних звучних об'єктів і усної мови (Е. П. Кузьмічева, Н.Д. Шматко).

Розвиток наочних форм пізнавальної діяльності протікає у