Активно запроваджуються нові медичні та організаційні технології: спільне перебування матері та новонародженої дитини; нові принципи грудного вигодовування; сімейні пологові зали; неонатальні та перинатальні центри; неонатальні тренінгові центри тощо.

Такий комплексний міжсекторальний підхід і впровадження нових медичних та організаційних технологій дали змогу поліпшити рівень здоров’я дітей та жінок і в кінцевому результаті — зменшити плодово-малюкові втрати та знизити материнську смертність.

Проте досягнуті показники залишаються все ж гіршими, ніж в інших країнах Європи [4]. Тому для подальшого покращення стану здоров’я дітей та жінок репродуктивного віку необхідні значні інвестиції, раціональне використання наявних ресурсів та приведення якості надання медичної допомоги у відповідність до стандартів ВООЗ, а головне — потрібно сформувати у населення розуміння необхідності збереження власного здоров’я.

“Наука — вищий розум людства” — цей вислів у своєму найбільш продуктивному спрямуванні, безперечно, стосується нагальних векторів медицини дитинства — педіатрії. Адже боротьба за життя тяжко хворої дитини — мистецтво, побудоване і усталене на підвалинах точних знань, причому знань синтетичних і абсолютно своєрідних, хоча б тому, що у дитини інші фізіологічні домінанти, ніж у дорослого. З іншого боку, саме лікарі-педіатри достеменно знають, які небезпеки несе навіть, здається, звичайне нездужання дитини. Скарги дитини, ще до того, як вона навчилася розмовляти, потаємний розвиток хвороби завжди слід вчасно і безпомилково прочитати, не чекаючи певних об’єктивних показників. І врешті, на досконалій педіатрії тримається демографічне благополуччя нашої країни на новому етапі її становлення.

Ця преамбула — загальний портрет фаху та його вітрил. Але найбільш розгорнуто обриси медицини дитинства вимальовуються в розмові з досконалим фахівцем в цій складній галузі, який наочно уособлює практичні важелі і наукові виклики в сенсі предмету. Ось чому думки завідувача кафедри педіатрії № 2 з курсами медичної генетики та неонатології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця — школи відомої та поважної, доктора медичних наук, професора Олександра Петровича Волосовця видаються надзвичайно цікавими.

Та головне в цій розмові — надзвичайно плідна наукова еволюція професора. Сьогодні він є науковим керівником низки наукових робіт кафедри з актуальних питань кардіології, алергології, неонатології та гастроентерології. Будучи експертом з питань GCP (кращої клінічної практики), Олександр Волосовець став керівником декількох міжнародних мультицентрових наукових досліджень. Цьому сприяла і його наукова біографія. Адже досвід доктора Волосовця значно збагатило навчання за кордоном в Пенсільванському університеті (США), університетах м. Майнц (Німеччина), м. Маастрихт (Нідерланди) та Будапешту (Угорщина).— Олександре Петровичу, Ви перебуваєте у віці, який у великій науці вважають лише терміном перших фундаментальних позицій, першого наднеба — Вам немає ще й сорока чотирьох. Та Ви вже понад два десятиріччя в педіатрії і восьмий рік очолюєте кафедру, яка в українському вузівському колі посідає провідне місце. Чому і як це сталося, сподіваюся, висвітлить Ваша подальша розповідь. Та почнемо з традиційного: “Скажи мені, хто твій вчитель, і я скажу — хто ти…” Ясна річ, тут багато важать і Ваші родинні корені.— Першими вчителями, провідниками в цьому вимірі були мої батьки, які підтримали тяжіння до медицини. Я народився у вересні 1961 року у Львові, та в моєму серці органічно поєднувалися обрії рідного міста і тяжіння до Києва. Мій батько Петро Семенович Волосовець мав вчений ступінь кандидата медичних наук та звання старшого наукового співробітника, довгі роки працював завідувачем відділу антибіотиків НДІ мікробіології та вірусології ім. Д. К. Заболоцького НАН України. Мати — Алла Федорівна Даценко — працювала санітарним лікарем санітарно-епідеміологічної станції в Києві.Зростаючи в родині медиків, я з дитинства цікавився питаннями біології та медицини і, можна сказати, отримав певне “лікарське щеплення”. Ще в школі накреслював майбутнє, і дороговказом була шана до книг та історії, яка панувала в домі. Успішно долав початкові наукові старти в Малій академії наук, був секретарем комсомольської організації в школі № 43 в Києві, закінчивши її в 1978 році з золотою медаллю.

Але чому, маючи досить вільний вибір факультету, я вирішив стати дитячим лікарем? Педіатрію я обрав цілком свідомо, вважаючи, що на цьому терені вкрай потрібні лікарі-чоловіки. Бо тут є свої особливості, коли в питаннях опікування дитячим здоров’ям потрібні, як кажуть, сталь та ніжність. І загалом, я знав з історії прізвища видатних дитячих лікарів-чоловіків. Від Степана Хотовицького і Ніла Філатова — до Івана Троїцького, Давида Сигалова, Івана Руднєва. Звичайно, історія цих людей — фактично життєва планета, і тут я просто пунктую свої витоки.

Я вже на початкових курсах пересвідчився: такий ідеальний лідер на факультеті існує в особі керівника кафедри, в стінах якої ми зустрілися, — професора Віктора Михайловича Сідельникова.— Постать незабутнього Віктора Сідельникова й для мене надто близька, бо ми разом навчалися. Але поринемо в історію кафедри.— Цей літопис справді дивовижний. У 1944 році, ще в блискавках війни, коли у визволеному Києві після повернення з евакуації знову розгорнув заняття медичний інститут, його директор, в майбутньому перший міністр охорони здоров’я України Левко Іванович Медведь, спромігся на відкриття нової педіатричної амбасади — кафедри госпітальної педіатрії. Адже в умовах наслідків окупації та руйнації рівень дитячої захворюваності значно підвищився, країна потребувала нових підходів до рятування хворих. Кафедру очолив корифей педіатрії професор Лев Йосипович Фінкельштейн. У 1948 році його наступником стала член-кореспондент АМН СРСР, професор