АНТИСЕПТИКА. АСЕПТИКА. Дезінфекція.

У багатовіковому розвитку хірургії вчені вже давно виділили два етапи — доантисептичний та антисептичний. Перший етап нараховує кілька тися-чоліть і обіймає період від сивої дав-нини до другої половини XIX ст., другий — триває трохи більше за сто-річчя, початком його вважається 1867р. Перший етап хоча й має деякі, пере-важно емпірічні та технічні, здобутки (окремі з них у модифікованому ви-гляді збереглись і досі), характери-зується втручанням лише на поверхні тіла. До того ж від 50 до 80 % оперо-ваних навіть у першу половину XIX ст. помирали після операції від усклад-нень, переважно гнійного характеру (піємія, сепсис). Навіть невеликі роз-різи чи пункція вен, що робилась для кровопускання, дуже часто ускладню-вались тяжкими інфекційними проце-сами. У великого хірурга M.I. Пирого-ва підряд померли від піємії 12 гвардій-ців (зазначимо, що гвардійці — це фізично здорові молоді люди) після кровопускання.

Більшість поранених помирали від інфекції як без операції, так і після неї, особливо ампутації, яка була го-ловним методом лікування відкритих та закритих переломів кінцівок. З цьо-го приводу M.I. Пирогов із сумом констатував, що поранений, у якого не був розпізнаний перелом і якому в зв'язку з цим не було зроблено ампу-тацію, зобов'язаний своїм життям на-шому (лікарському) незнанню, а ко-роль Франції Людовик XIV з гіркою іронією зауважив, що "ножі хірургів для його вояків загрозливіші, ніж во-рожі кулі".

І хоч ще в сиву давнину найбільш спостережливі та проникливі лікарі вказували на значення чистоти рук, шкіри, одягу, білизни, приміщення, повітря, води тощо для загоєння ран і взагалі для одужання хворих і навіть застосовували для обробки ран спирт, оцет, вино, дьоготь, мідний купорос тощо, до другої половини XIX ст. на-гноєння ран (випадкових і операцій-них) вважалось явищем природним, закономірним, невідворотним. Лише в поодиноких випадках у першій поло-вині XIX ст. вбачали причину нагно-єння ран, пологової гарячки в гіпоте-тичних "міазмах живої природи", що передавалися від хворої людини через руки, перев'язний матеріал, інстру-менти, білизну тощо під час лікарсь-ких процедур та досліджень.

Серед тих, хто усвідомлював роль асептики, в першу чергу треба назва-ти угорського акушера-гінеколога Ігнаца Земмельвейса (1818—1865) та великого російського хірур-га, доля якого тісно пов'язана з Ук-раїною, М.І.Пирогова (1810—1881). Спостереження І. Земмельвейса, який працював асистентом у клініці проф. Клейна у Відні, дозволили зро-бити висновок, що гарячку у родиль-ниць, які перебували в цій клініці, спричинюють трупні отрути, занесені в родові шляхи жінок студентами, котрі приходять з анатомічного театру в клініку на заняття і обстежують хво-рих забрудненими руками. Цей вис-новок був зроблений 1. Земмельвей-сом на підставі порівняння наслідків лікування в клініці Клейна і в сусідній лікарні, де студенти не навчались і в якій смертність родильниць була на-багато нижчою. Ще одне важливе спостереження було зроблено І. Зем-мельвейсом у власній клініці. На ліжках, що були в першому ряді, ле-жали в один час 12 родильниць. Після обстеження їх студентами, які почина-ли це робити саме з першої із них, всі родильниці, крім першої, згодом по-мерли від піємії. Було встановлено, що перша родильнидя мала гнійне за-палення піхви. Аналізуючи ці факти, І. Земмельвейс дійшов висновку, що студенти, починаючи обстеження з цієї хворої, переносили від неї іншим інфекцію, яка стала причиною їх смерті. На підставі цих спостережень було запроваджено в клініці миття рук акушерами розчином хлорного вапна перед обстеженням родильниць. Та-ким чином вдалось зменшити смерт-ність родильниць у клініці з 18,3 до 1,3 %. Окрилений цими наслідками, експансивний за характером! Зем-мельвейс написав листи всім акуше-рам-гінекологам європейських дер-жав, у яких наполягав на запровад-женні в їхніх клініках обов'язкового миття рук хлорним вапном перед до-слідженням родових шляхів родиль-ниць, а нехтування ними цим засо-бом називав злочином. Ідея цього вченого (зазначимо, що в той час про існування мікробів не знали) на-стільки випереджала час, що залиши-лась незрозумілою, спричинила глу-зування над її автором, що й призве-ло його спочатку до божевілля, а зго-дом і до смерті від сепсису внаслідок панарицію. Лише згодом теорія І. Земмельвейса одержала загальне визнання, і в 1906 p. на кошти лікарів усього світу в Будапешті було встановлено йому пам'ятник з напи-сом "Рятівнику матерів".

M.I. Пирогов був другим, хто ви-знав, що причиною нагноєнь, піємії є "прилипливі міазми", які переда-ються від одного хворого до іншого через білизну, повітря, перев'язний матеріал, руки хірургів і які розмно-жуються (тобто живі) і що "недалеко той час, коли детальне вивчення трав-матичних і госпітальних міазмів запо-чаткує в хірургії новий напрямок". Цій цитаті бракує лише таких тер-мінів, як "мікроб" та "інфекція".

Для профілактики нагноєнь у військових шпиталях M.I. Пирогов запровадив геніальний захід — сортує вання, відокремлення хворих з гнійними ранами від "чистих" пора-нених, рекомендував спалювати про-сочені гноєм матраци. Для обробки гнійних ран використовував розчин йоду спиртовий, срібла нітрат, хлор-не вапно тощо. Всі ці геніальні при-пущення не могли, одначе, створити систему боротьби з інфекцією, тому що не було теоретичного підґрунтя — не знали причини нагноєння ран, тоб-то мікробів. Лише після відкриття Л. Пастером причин бродіння та гнит-тя як наслідку життєдіяльності мікро-організмів та доказу того, що вони не можуть самозароджуватися, стало можливим обгрунтування емпірічних припущень провідців-хірургів щодо походження гнійної інфекції і було створено систему, яка згодом отрима-ла назву антисептики та асептики і ста-ла наріжним каменем великої споруди храму Хірургії. Першим будівничим цієї системи став великий англійський хірург Джозеф Лістер (1827—1912).

Керуючись