Соціально-економічна реабілітація полягає в тому, щоб повернути постраждалому економічну незалежність і соціальну повноцінність. Ці задачі розв'язуються не тільки медичними установами, але і органами соцзабезпечення.

Зі всього цього ясно, що реабілітація — багатогранний процес відновлення здоров'я людини і реінтеграції його в трудове і соціальне життя. Природно, що види реабілітації слід розглядати в єдності і взаємозв'язку. Три види реабілітації (медична, трудова, соціальна) відповідають трьом класам наслідків хвороб: 1) медико-біологічні наслідки хвороб, полягаючі у відхиленнях від нормального морфофункціонального статусу; 2) зниження працездатності або працездатності в широкому значенні слова; 3) соціальна дезадаптація, тобто порушення зв'язків з сім'єю і суспільством. Звідси витікає, що одужання хворого після перенесеного захворювання і його реабілітація — зовсім не одне і те ж, оскільки крім відновлення здоров'я пацієнта необхідно відновити ще і його працездатність, соціальний статус, тобто повернути людину до повноцінного життя в сім'ї, суспільстві, колективі.

Імпульсом для розвитку реабілітації хворих в першій половині нашого сторіччя послужила перша світова війна, що калічила здоров'я і життя тисяч людей. Почали швидко розвиватися такі науково-практичні дисципліни, як ортопедія, фізіотерапія, працетерапія і лікувальна фізична культура. Спочатку використовувався термін «відновне лікування», і в це поняття входило використовування медичних лікувальних методів, але згодом, особливо після другої світової війни, проблема соціально-трудового відновлення інвалідів набула масового характеру. Крім медичних, її рішення включало цілий ряд психологічних, соціальних і інших питань, що виходять за рамки вузьколікувальних, і тоді на зміну терміну «відновне лікування» прийшов термін «реабілітація». Концепція реабілітації хворих і інвалідів в сучасному розумінні з'явилася в роки другої світової війни в Англії і США. З часом прийшло розуміння, що із зростанням випадків хронічних захворювань, що ведуть до непрацездатності, окремі напрями медицини не в змозі йому протистояти і рішення цієї проблеми по плечу лише всій системі охорони здоров'я в цілому.

Ще 20—30 років тому більшість медичних працівників різних спеціальностей розглядало реабілітацію як побічну, виходить за звичні рамки охорони здоров'я діяльність, більш пов'язану з соціальним забезпеченням. У подальші роки все більше число лікувальних установ, визнавши доцільність служби реабілітації, стало виділяти окремі лікарняні ліжка для реабілітації, а потім спеціальні палати і відділення. Сьогодні служба реабілітації організаційно склалася в структуру реабілітаційних центрів, спеціалізованих за профілем захворювань (кардіологічні, неврологічні, ортопедичні і ін.). Залежно від того, при якій установі вони організовані, це можуть бути стаціонарні, санаторні або поліклінічні реабілітаційні центри. Розширення мережі цих установ обумовлене ще і економічними міркуваннями. Економісти дійшли висновку, що ігнорувати проблему відновлення працездатності хворих — в грошовому виразі — значно дорожче, ніж проводити активну реабілітацію на ранній стадії захворювання, коли ще можна відновити здоров'я хворого до максимально можливого рівня його фізичної, психологічної і соціально-економічної повноцінності.

Дійсно, лише дуже багата країна може дозволити собі збільшувати число інвалідів і соціально залежних осіб, і тому реабілітація є не розкішшю або надмірністю, а важливою практичною задачею охорони здоров'я. У «Доповіді наради ВООЗ» (Женева, 1973) підкреслюється, що метою лікування хворого є не тільки збереження його життя, але і здібності до незалежного існування. Звідси слідує цілеспрямований характер всієї системи реабілітації на користь перш за все самого хворого, його близьких і всього суспільства. В даний час реабілітація зайняла міцне місце серед провідних медико-соціальних напрямів, що розробляються у всьому світі. Наукові дослідження дії засобів реабілітації виразно показали, що при правильно розробленій її програмі до активного життя можна повертати 50 % важкохворих.

1.5 ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ СПОРТСМЕНІВ З ОСТЕОХОНДРОПАТІЄЮ ВЕЛИКОГОМІЛКОВОЇ КІСТКИ.

Реабілітація спортсменів, на відміну від реабілітації інших пацієнтів, має ряд істотних особливостей. Ця відмінність полягає у тому, що спортсмен, крім поверненої здатності виконувати трудові і побутові обов'язки, повинен бути в змозі переносити великі фізичні навантаження сучасного спорту, пред'являючі величезні вимоги до стабільності суглобів, їх рухливості, сили м'язів; тобто є істотна відмінність між поняттям здоровий для звичної людини і здоровий — для спортсмена.

Травми ОРА у спортсменів супроводжуються раптовим і різким припиненням тренувальних занять, викликають порушення сталого життєвого стереотипу, що спричиняє за собою хворобливу реакцію всього організму. Раптове припинення занять спортом сприяє згасанню і руйнуванню вироблених багаторічним систематичним тренуванням умовно-рефлекторних зв'язків. Знижується функціональна здатність організму і всіх його систем, відбувається фізичне і психічне розтренування. Негативні емоції, пов'язані з травмою, неможливістю виступати в змаганнях, боязнь надовго втратити спортивну форму і працездатність негативно діють на психіку, ще більшою мірою посилюючи процеси детренованості. Особливо несприятливо позначається припинення занять спортом на стані висококваліфікованих спортсменів.

Пріоритет в розробці системи реабілітації спортивної працездатності після травм ОРА належить в нашій країні Л.А. Ласській. Задачею реабілітації спортсменів є відновлення психосоматичного здоров'я, загальної і спеціальної працездатності спортсменів після перенесених захворювань і травм. Зберігаючи багато рис, властивих реабілітації хворих неспортсменів і інвалідів, реабілітація спортсменів в той же час гостро специфічна, перш за все по кінцевій своїй меті — відновленню специфічних рухових якостей і навиків спортсменів, що вимагає інших форм організації, засобів і методів відновлення.

У загальному виді особливості реабілітації спортсменів є наступними:—

ранній початок реабілітаційних заходів,—

комплексність використовуваних методів і засобів відновлення,—

своєрідні етапи реабілітації,—

система довгострокового планування, включаючи реабілітаційний прогноз і терміни відновлення пацієнта,—

система точного дозування, оперативного контролю і корекції фізичного навантаження,—

експертна оцінка ступеня клінічно-функціонального стану спортсмена і його можливості відновити нормальний тренувальний процес.

Розглянемо принципові особливості реабілітації спортсменів:

1. Неодмінною умовою ефективної реабілітації спортсмена є її