І ще одна позиція. Приймаючи індивідуальне терапевтичне рішення, лікар-педіатр має орієнтуватися не лише на свій досвід, але й на наявні клінічні протоколи. Вкрай важливо враховувати інтереси дитини та її батьків щодо засобів лікування. Гадаю, я в основних позиціях фактично виклав абетку української педіатрії майбутнього.— А зараз — невеличка інтродукція. Як виглядає Ваш особистий науковий та кар’єрний шлях?— Я закінчив педіатричний факультет Київського медичного інституту в 1984 році. Після закінчення клінічної ординатури на рідній кафедрі працював тут старшим лаборантом, асистентом та доцентом. Наукові праці присвячені проблемам дослідження впливу наслідків аварії на ЧАЕС на дитячий організм, діагностиці і лікуванню вроджених та набутих уражень міокарда у дітей, розробці новітніх діагностичних підходів у дитячій кардіоревматології, алергології та неонатології. В цьому контексті, мабуть, красномовною є формула моєї докторської дисертації “Стан серцево-судинної системи у дітей із зон екологічного неблагополуччя” (1998). Тему докторської дисертації певною мірою ініціювала і моя безпосередня участь у лікуванні та евакуації дитячого населення з “атомграду” Прип’яті та уражених радіацією дітлахів Поліського регіону