Щодо попередньої наукової візії, у 1990 році я успішно захистив кандидатську дисертацію “Оцінка скорочувальної здатності міокарда за даними ультразвукової допплерографії”, в якій докладно описав особливості функціонування серця при різноманітній набутій патології у дітей, вперше на терені Союзу докладно дослідив питання діастолічної дисфункції у дітей при серцевій недостатності.

Ці наукові зусилля не залишилися поза увагою педіатричної громадськості. Я обраний членом Європейської асоціації кардіологів та членом Правління Асоціації педіатрів України.— Повернемося в лікарню і в клінічний ритм кафедри. В порівнянні з відомим романом Артура Хейлі “Остаточний діагноз” будні великої дитячої лікарні — калейдоскоп драматичних сюжетів, що виникають стрімко і одночасно. Тож про “серце” турбот — реанімаційні заходи.— Ясна річ, це зосередження зусиль. Адже сучасні апаратні та медикаментозні можливості медицини новонароджених відкрили якісно нові підходи для врятування малесенької нової людини в абсолютно критичних станах. Скажімо, “пілотування” малюка вагою 500–600 г. Проте це надважкі для лікаря дні та ночі. Впоратися з цими завданнями нелегко. Але допомагає, окрім високої кваліфікації персоналу лікарні, вагомий науковий корпус кафедри. Зазвичай ми діємо разом. В складі кафедри 3 професора, 4 доктора і 16 кандидатів медичних наук. Серед лікарів хотів би особливо репрезентувати завідувача відділення реанімації новонароджених Олега Корнійчука і досвідченого лікаря, посланця відомої лікарні “Охматдит” Єву Лельчук. Курують цей напрям один із перспективних молодих професорів НМУ Сергій Кривопустов і досвідчений доцент кафедри Віктор Мигаль. Інше реанімаційне відділення вже понад 10 років очолює лікар Сергій Гнатюк, йому постійно допомагає консультант з боку кафедри Наталія Баликіна. Щодо моїх колег, професорів Анатолія Кузьменка і Олександра Руднєва, їхня науково-педагогічна територія — дитяча гастроентерологія, клінічні аспекти медичної генетики. Та насамперед, склад кафедри — висококваліфіковані фахівці в усіх галузях клінічної педіатрії.— Відомо, що компас кафедри — тяжіння до сучасних апаратних діагностичних методик, зокрема, ультразвукових досліджень. Чому невпинно вдосконалюється саме така площина?— Переваги зазначених методів — це, насамперед, рання і точна діагностика вроджених вад серця у дітей. Першими розпочинаємо діяти ми, а потім — дитячі кардіохірурги. Щодо допплерівських методик, вони незамінні при обстеженні новонародженої дитини з підозрою на порушення мозкового кровообігу.

Діагноз, ясна річ, визначають і лабораторні показники. Та водночас комп’ютерна об’єктивізація досліджень — значною мірою альфа та омега в педіатрії високих ризиків. Варто підкреслити, що в цьому плані кафедрі енергійно допомагає ректор медуніверситету, член-кореспондент АМН України, професор Віталій Федорович Москаленко, який перейнявся нашими клопотами. Лише впродовж останнього року ми отримали — і саме від університету — сучасну електрокардіографічну установку, мультимедійну установку та два комп’ютери.— Серед гостей традиційних Сідельниковських читань, які співпали з 60-річчям кафедри, що відбулися минулої осені, можна було побачити і професора-педіатра з Донецька Євгена Юліша, разом з яким Ви видали нещодавно монографію “Клініка, діагностика та лікування позалікарняних пневмоній”. Чим мотивовано цю працю?— Інколи саме позалікарняна пневмонія у дитини прогресує миттєво, тому для її попередження та вправного лікування дільничний педіатр повинен знати, як діяти екстрено і безпомилково. Саме таким навичкам та інформативній досконалості на вістрі педіатричної небезпеки і слугує ця праця. А щодо Сідельниковських читань, які відбулися вже всьоме, вони збирають всіх завідувачів кафедр педіатрії і багатьох дитячих лікарів. Ми завжди гостинно і щиро, за традицією Віктора Михайловича, зустрічаємо їх.— І останнє запитання, можливо, державного віддзеркалення. Мені здається, глибоке розуміння абсолютно особливої соціальної ролі та відповідальності педіатричної служби особливо непокоїть Вас, Олександре Петровичу, не лише як головного дитячого кардіоревматолога України, але й як начальника управління освіти та науки Мінздоров’я України.— Справді, за висловом І. П. Павлова, це предмет мого невідступного розмірковування. Давайте вдивимося в реалії життя. В Україні, де, здавалося б, досить досконала система лікарських кадрів, насправді не вистачає понад тисячі лікарів-педіатрів. Навіть у Києві та обласних центрах у зв’язку з кадровим дефіцитом в цій галузі більшості дільничних педіатрів доводиться працювати за сумісництвом. А це не на користь педіатричній системі. До того ж, чимало дитячих лікарів — пенсійного віку, сумісництво є вимушеним, і не з потреб зарплатні — вона в дитячого лікаря, на жаль, суто символічна. Нехтувати пріоритетами цієї служби і в цьому сенсі — вважаю, соціальна помилка, і новий уряд повинен її виправити. Саме лікарю-педіатру, особливо в сільській місцевості, варто надати фінансові та інші пріоритети. Адже це прикрий, тривожний стан, що в країні критично зменшується кількість цілком здорових дітей. Отже, педіатрія — і профілактична, і суто лікувальна — багато в чому камертон процвітання держави в цілому, найвагоміший аванс науки заради майбутнього. Тож зміни конче потрібні.— Дякую Вам, Олександре Петровичу, за відверту і цікаву розповідь. Які б слова Ви хотіли навести як епілог нашої розмови?— Можливо, це слова Михайла Пришвіна: “Любов — це невідома країна, і всі ми пливемо туди на своєму кораблі, і кожен з нас — капітан на ньому, прокладаючи шлях”. Такий корабель і така країна для мене — педіатрія. Так, це важкий, але щасливий вибір. Але найбільша втіха — працювати для того, щоб наша Україна збагачувалася освіченими, відданими дитині лікарями-педіатрами.