Другим важливим моментом у дієтичному лікуванні є обмеження білків білків, особливо при збільшенні кількості сечовини і креатиніну у крові. В основному рекомендуються білки рослинного походження (картопля, гарбузи, рисова і вівсяна каші).

Із тваринних білків у перші дні можна призначати коров’яче молоко і курячі яйця (по 1—2 на тиждень). Пізніше додають сир, кефір. З другого тижня хвороби до раціону вводять варені м’ясо і рибу. На початку хвороби добову кількість білків зменшують наполовину, а з 4—5-го тижня її доводять до норми (2-2,5 г). При вираженій протеїнурії кількість білків у дієті не обмежують. Для поліпшення смакових властивостей використовують цибулю, часник, перець та інші приправи.

Потрібно стежити за кількістю прийнятої рідини. Добова її кількість у гострому періоді хвороби повинна дорівнювати вчорашньому діурезу плюс 300—500 мл (perspiratio insensibilis).

У фазі ремісії призначають дієту, яка відповідає віку дітей. Вилучають тільки продукти-алергізатори.

Із лікарських засобів застосовують антибіотики пеніцилінового ряду (бензилпеніцилін, оксацилін, ампіцилін, кароеніцилін) і макроліди (олеандоміцин, еритроміцин); антигістамінні препарати, вітаміни (аскорбінову кислоту, рутин, ретинол, токоферол, вітаміни групи В). Це так звана базисна терапія, яку призначають при нефритичному і обмеженому сечовому синдромі гострого гломерулонефриту. У разі відсутності ефекту додають нестероїдні протизапальні препарати (метиндол, делагіл, ацетилсаліцилову кислоту тощо), антикоагулянти і антиагрегантв (гепарин, курантил, трентал, теонікол та ін.) При тяжкому перебігу гломерулонефриту, особливо при його підгострій формі, а також нефротичному і змішаному синдромах призначають кортикостероїди (преднізолон, тріамцинолон, дексаметазон), а коли від них немає помітного ефекту, то у виняткових випадках додають цитостатики (лейкеран, меркаптопурин, циклофосфан та ін.). Крім того, застосовують симптоматичні засоби; при олігурії — діуретики (фуресемід, лазикс, дихлотіазид, манітол та ін.), при артеріальній гіпертензії — антигіпертензивні засоби (папаверин, дибазол, нікешпан, раунатин, клофелін та ін.), у разі серцево-судинної недостатності – серцеві глікозиди (ізоланід, строфантин, корглікон та ін.).

Обов'язковою є санація хронічних вогнищ інфекції. Якщо потрібна тонзилектомія, її роблять після затихання запального процесу у нирках (не раніше 3—6 міс від початку хвороби).

Із стаціонара дитину можна виписати тоді, коли було ліквідовано екстраренальні симптоми, нормалізувалися показники активності запального процесу (ШОЕ, СРП, ДФП та ін.) і при мінімальних змінах у сечі. Після виписування дитина повинна бути під пильним і постійним наглядом дільничного фельдшера і лікаря при цьому систематично контролюють аналізи сечі, крові, перевіряють функціональну здатність нирок. Диспансерне спостереження триває не менше п'яти років після останнього загострення. В цей час дітям не можна робити щеплень, їх оберігають від простудних та інфекційних захворювань. Дієта повинна бути шиноціинши, без алергенів і екстрактивних речовин, із зменшеною кількістю солі (3—5 г на добу). При залишкових змінах у сечі вдаються до медикаментозної терапії, призначеної лікарем.

Після виписування зі стаціонара хворого можна перевести на доліковування у місцевий санаторій. У період ремісії рекомендується санаторно-курортне лікування. (Південний берег Криму, Байрам-Алі).

Нефротичний синдром

Нефротичний синдром — це особливий симптомокомплекс, який буває при різних патологічних станах організму. Для нього характерними є значні набряки, а також виражені порушення білкового; ліпідного та водно-електролітнього обміну. Виділяють такі форми нефротичного синдрому: 1) первинний, до якого входить генуїнний нефротичний синдром, природжений нефротичний синдром, амідоїдна нефропатія і нефротичний синдром при гломерулонефриті; 2) вторинний, який буває при системних захворюваннях сполучної тканини, при геморагічному васкуліті, вірусних інфекціях та ін.

Тут буде розглянуто клініку генуїнного нефротичиого синдрому, який зустрічається найчастіше і виникає у віці від 2 до 5 років. Здебільшого він виникає на фоні повного здоров'я. Виявити причину його дуже важко. Мабуть, у його розвитку в тієї чи іншої дитини певне значення має спадкова схильність. Є дані, що нефротичний синдром може розвинутися після вакцинації, вірусних захворювань, тривалого застосування деяких лікарських засобів. Морфологічно знаходять деструктивні зміни на базальній мембрані, що зв'язують з метаболічними порушеннями.

Клініка характеризується поширеними периферичними 1 внутрішніми набряками. Рідина накопичується в усіх природних порожнинах організму — плевральній, черевній та ін. ІІІкіра стає блідою, перламутровою, з трофічними змінами. Печінка збільшена, артеріальний тиск у нормі. Вираженою є олігурія. Хворі мляві, у них проявляється анорексія, буваю блювання, задишка.

Основні лабораторні зміни такі: в сечі — значна протеїнурія. гіалінові, зернисті і восковидні циліндри; в крові — дуже висока ШОЕ (понад 50мм/год), гіпопротеїмія (нижче 60 г/л), зниження альбумінів, гамма-глобулініві і підвищення альфа2- і бета-глобулінів, гіперліпідемія. Функціі нирок порушуються мало.

Захворювання має тривалий перебіг і здатність до рецидивів. У зв'язку із зниженням імунітету часто приєднуються респіраторні інфекції, які загострюють основний процес.

Характерним є ускладнення — нефротична енцефалопатія, яка виникає внаслідок набряку мозку і супроводиться погіршанням загального стану, нудотою, блюванням, головним болем, нетривалими клонічними судорогами, що часто повторюються. Може набрякати сітківка, через що дитина тимчасово втрачає зір. Такі грізні ускладнення, як гнійні ураження шкіри, плеври, очеревини, сепсис, тепер зустрічаються рідко у зв'язку з широким застосуванням антибіотиків.

Лікування тільки стаціонарне. У гострому періоді необхідний постільний режим. Кожні 2—3 дні—гігієнічні