Серед вітчизняних учених найбільш достовірними можна вважати: І.Л. Райман, котрий обстежив 4832 школярів Києва, і виявив сколіоз у 8,2%. М.І. Куслик та Г.Л. Едельштейн серед 3882 дітей Санкт-Петербурга віком від трьох до 19 років сколіоз виявили у 9,1%. Е.К. Молодая зі співавторами обстеживши 910 школярів Москви виявили сколіотичну деформації у 10% дітей. З.В. Базилевська зі співавторами серед 39207 школярів Саратова та Іркутська виявили сколіоз у 3,7% школярів.

К.А. Молчанова серед 10599 школярів Новосибірська виявили сколіозу у 1,3%; В.Д. Чаклін із співавторами обстежили 5000 дітей віком від 1-го до 16-ти років, котрі проживали у Москві і виявили сколіоз у 6,4%.

Аналогічні результати, проте з дещо меншими розбіжностями, опубліковані зарубіжними авторами, до прикладу, Letton обстежив 81000 дітей п’яти вікових груп, і виявив сколіоз у 0,4-9,9%.

Shands та Eisberg обстежили більше 50000 дітей і виявили сколіоз у 1,9%, а також встановили таку закономірність: хлопчики:дівчатка – 1:3. Величина деформації була вивчена досить об’єктивно, у 1,4% обстежуваних діагностований сколіоз з кутом відхилення до 20є, і більше 20є - 0,5%.

Таким чином, із аналізу найбільших праць у галузі розповсюдження сколіотичних деформацій серед дитячого населення випливає, що сколіоз серед дитячого населення зустрічається у 2 до 5 і навіть 9 % випадків. Тяжкі деформації складають 0,5-0,6%. Здавалось би, що відсоток не великий, проте в абсолютних цифрах дана група досить велика, якщо враховувати тривалість і важкість лікування цих дітей [28].

1.4. Етіологія сколіотичної хвороби

Протягом тривалого часу на усіх континентах нашої планети, відбувалось покращення матеріальних умов життя, проводились широкі заходи профілактики, розширення сітки закладів для раннього лікування сколіозів, покращення методів консервативного їх лікування. Проте кількість хворих на сколіотичну хворобу і об’єм інформації щодо закономірностей розвитку сколіотичної деформації, залишаються незмінними. Це означає, що фактори зовнішнього середовища (низькі парти, асиметричні пози, малорухомий спосіб життя, нерівномірні навантаження на хребет тощо) не є справжніми причинами сколіотичної хвороби.

Так, на сьогоднішній день рахіт не можна вважати причиною розвитку сколіозу. Рахіт розвивається на першому році життя дитини, а сколіоз, як правило, виникає пізніше. Сколіоз прогресує у дітей після 10-ти років, коли ознаки рахіту повністю зникають.

Дисплазії попереково-крижових хребців в рідкісних випадках можуть приводити до появи сколіотичних деформацій.

Чисельними клінічними, біохімічними, електрофізіологічними та рентгенологічними даними, що накопичились до сьогоднішнього часу доведено, що у розвитку сколіотичної деформації хребта найбільше значення мають аномалії розвитку хребців і ребер, нервово-м’язеві порушення, котрі можуть розвиватися при нейродиспластичнихі набутих спіральних (рідше церебральних) патологічних процесах (мієлодисплазії, дисрафітичному статусі, сирінгомієлії, при поліомієліті, пологових травмах, менінгітах, менінгоенцефалітах, синдромі Марфана, гомоцистинурії тощо). Значно менше значення мають позахребетні причини, такі як бронхоектазія, рубці після опіків та флегмон. [28].

Діагностика основного захворювання, на фоні якого розвивається сколіоз, часто являється надто складною. Нерідко вона базується на мікросимптомах, виявлених не тільки у хворого, але і у його батьків та родичів без сколіозу.

Очевидним є те, що визначення етіології сколіозу не може базуватись тільки на періоді появи, характері, рівні і направленості сколіотичної дуги.

Вроджені причини. Не дивлячись на чисельні дослідження, присвячені даній групі сколіозів, до сьогоднішнього часу до вроджених сколіозів вчені відносять сколіози, виявлені при народженні або на протязі першого року життя; сколіози котрі поєднуються з іншою патологією розвитку; сколіози, що виникли на ґрунті дисплазії попереково-крижових хребців; грудні викривлення котрі виявились рано, і мають лівостороннє направлення. Доведено, що на першому році життя розвиваються не тільки вроджені, а й сколіози після поліомієліту, у хворих з нейрофіброматозом – рідше диспластичні, і при сирінгомієлії. В.Д.Чаклін виявив 70% справжніх вроджених сколіозів у дітей віком від 1-го до 5-ти років.

У верхньо-грудному і шийно-грудному відділах хребта, як правило, виявляються чисельні аномалії розвитку хребців, серед яких провідне місце займають дефекти дужок, що поєднуються із розчепленням тіл хребців, метеликоподібними хребцями, синостозом ребер, клиноподібними шийними і верхньо-грудними хребцями, додатковими шийними ребрами, що приводить до різної кількості ребер з одної чи іншої сторони.

Для сколіозу грудного відділу характерні множинні аномалії розвитку хребців, проте найчастіше на даному рівні спостерігаються клиновидні хребці, і напівхребці, причому множинні частіше, ніж одиничні. Нерідко виявляють синостози тіл, дужок хребців і ребер, рідше розчеплення тіл хребців із розвитком метеликоподібних хребців з подальшим синостозом тіл на їх рівні.

Нижньогрудний та поперековий відділи уражаються зазвичай внаслідок синостозу тіл хребців в передньому відділі або наявністю клиновидного поза комплектного напівхребця, широкою основою оберну того назад і у бік спинномозкового каналу. Такі вроджені деформації часто розцінюють як наслідок туберкульозного спондиліту.

Сколіотична деформація хребта, що виникла внаслідок дифузного множинного дефекту розвитку хребців, завжди проявляється до народження дитини і з самого початку являється важкою.

До вроджених сколіозів варто відносити і односторонню сакралізацію і люмбалізацію, якщо поперековий сколіоз локалізується в їх ділянці.

Деякі вчені, зокрема П.П. Пастернак, В.А. Дяченко, А.Ш. Шакіров, вважають, що усі аномалії розвитку хребта формуються у самому ранньому періоді ембріонального розвитку, в стадії сегментації; вони являються результатом затримки або зміни процесу переходу однієї стадії в іншу. Причини такого порушення не виявлені і до сьогодні. Серед них розрізняють фактори екзо- та ендогенного характеру, найбільше значення серед них мають різноманітні інтоксикації та інфекції, сифіліс, а також різноманітні отруєння і радіаційні ураження.

Нейродиспластичні причини. Диспластичний сколіоз був виділений у самостійну групу А.А. Козловським ще у 1927р. На його думку, причиною розвитку диспластичного сколіозу є косе положення п’ятого поперекового або