Грудна протока починається між нижнім краєм X грудного та верхнім краєм II поперекового хребців. Грудна протока найчастіше утворюється внаслідок злиття правого та лівого поперекових стовбурів, рідше з ними зливаються кишкові стовбури (один — три).

З'єднавшись між собою, вони утворюють неправильної форми розширення, яке має назву збірника лімфи. Від його верхнього кінця грудна протока піднімається поблизу хребтового стовпа в грудну порожнину, де на рівні IV—V грудних хребців переходить справа наліво і впадає в ліву внутрішню яремну вену, або в ліву підключичну вену, або в місце злиття їх.

У ділянці шиї в грудну протоку впадають: яремний стовбур, що збирає лімфу з лівої половини голови і шиї; підключичний стовбур, який приймає лімфу від лівого плечового пояса; та бронхосередо-стінний стовбур, що збирає лімфу з органів і стінок лівої половини грудної клітки.

Права лімфатична протока (ductus lymphaticus dexter) 2—20 мм завдовжки 1—7 мм завширшки, утворюється внаслідок злиття правого яремного стовбура, який збирає лімфу з правої половини голови і шиї; правого підключичного стовбура, що несе лімфу від плечового пояса, та правого бронхосередостінного стовбура, по якому відтікає лімфа з органів та стінок правої половини грудної клітки. Права лімфатична протока впадає або в праву підключичну вену, або в місце злиття їх. Правої протоки може не бути, і тоді стовбури, що її утворюють, впадають у венозне русло незалежно один від одного. Знання індивідуальної мінливості лімфатичних проток має клінічне значення.

Філо- та онтогенез лімфатичної системи

Тепер найбільш поширена думка, що лімфатична система закладається на шостому тижні ембріогенезу і спочатку розвивається окремо від кровоносної системи. Порівняльно-анатомічні дослідження показали, що лімфатичні судини та лімфатична тканина розвиваються незалежно одна від одної і лише на пізніх етапах філогенезу об'єднуються в єдину лімфатичну систему. У нижчих хребетних (риб, земноводних та плазунів) клапанів немає, але є лімфатичні серця, стінки яких утворені посмугованими м'язовими волокнами, що сприяє течії лімфи у венозну систему. У ссавців лімфатичних сердець немає, а лімфатична тканина формує велику кількість лімфатичних вузлів, які виконують різні (ще повністю не вивчені) функції. Крім того, у нижчих ссавців (сумчастих, комахоїдних) є дві грудні лімфатичні протоки, правої з яких у вищих ссавців уже немає.

Таким чином, зникнення в процесі філогенезу (еволюції) лімфатичних сердець та правої лімфатичної протоки свідчить про редукцію деяких ланок лімфатичної системи, а появу лімфатичних вузлів, можливо, слід розглядати як явище прогресивне.

Селезінка

Селезінка (lien seu splen) — непарний, видовженої форми орган темно-червоного кольору, розміщений у черевній порожнині зліва від шлунка (Рис. 4). Сучасними дослідженнями доведено, що селезінка виконує кровотворну та захисну функції, а також депонує кров. Довжина органа може бути 10—15 см, ширина — 6— 9 см, а товщина — 3—7 см. Маса селезінки коливається в межах 150—200 г. У селезінці розрізняють два кінці — передній і задній та два краї — верхній і нижній.

Одна з поверхонь селезінки опукла, прилягає до діафрагми і тому називається діафрагмальною, а друга — нутряна, вгнута і прилягає до шлунка, лівої нирки та поперечної ободової кишки. На нутряній поверхні селезінки е заглиблення — ворота селезінки, крізь які входять селезінкова артерія (іноді вона біля воріт розгалужується на 5—7 гілок), нерви, а виходять вгни та лімфатичні судини. Селезінка з усіх боків покрита очеревиною, яка утворює зв'язки, що фіксують орган до шлунка (шлунково-селезінкова зв'язка) та діафрагми (діафрагмально-селезінкова зв'язка). Крім цих зв'язок від діафрагми до лівого згину ободової кишки проходить діафрагмально-ободова зв'язка, що також підтримує селезінку. Вважають також, що крім вищезгаданих зв'язок селезінка утримується на місці внаслідок тиску м'язів передньої черевної стінки. Під серозною оболонкою селезінки знаходиться її волокниста оболонка, побудована з еластичних і колагенових волокон та непосмугованих м'язових клітин. Від волокнистої оболонки відходять перекладинки селезінки, що в глибоких частинах органа з'єднуються між собою. Між ними є ретикулярна сполучна тканина, яка утворює строму органа. Паренхіму селезінки називають пульпою, розрізняючи білу і червону пульпу.

Рис. 4. Селезінка: 1 — шлункова поверхня; 2 — верхній край; З — очеревина; 4 — передній кінець; 5 — ободова поверхня; 6. 10 — ворота селезінки; 7 — селезінкова вена; 8 — селезінкова артерія; 9 — нижній край; 11 — ниркова поверхня; 12 — задній кінець.

Біла пульпа —- це комплекс лімфатичних вузликів селезінки та лімфатичних періартеріальних піхов. Лімфатичні вузлики за будовою такі ж, як і лімфатичні вузлики лімфатичних вузлів. Вони виконують захисну функцію та продукують основну масу лімфоцитів крові.

Червона пульпа складається з ретикулярної сполучної тканини, між волокнами якої розміщені еритроцити, а також численні синусоїдні судини.

Філо- та онтогенез селезінки

Селезінка у філогенезі з'являється вперше у хребетних. У людини вона закладається в кінці першого — на початку другого місяця у дорсальній брижі у вигляді скупчення клітин епітелію, які в дальшому з'єднуються з мезенхімою. На перших стадіях розвитку селезінка нагадує лімфатичний вузол і лише згодом набуває остаточної структури.

Список використаної літератури

Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. – 2-ге вид., – К.: Вища шк., 1992.

Свиридов О.І. «Анатомія людини» – Київ, Вища школа, 2001.

Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.

Паталогическая анатомия. Струков А.И., Серов В.В., Москва, «Медицина», 1995 г.