Нобелівські премії, засновані на початку ХХ століття, є найбільш престижними науковими відзнаками, історія присудження яких значною мірою відбиває складний шлях розвитку природознавства та й цивілізації взагалі протягом століття, що минуло. Сьогодні можна з повною впевненістю стверджувати, що, незважаючи на неоднозначний та певною мірою суб’єктивний процес відбору та оцінки кандидатів, концептуальні розбіжності та критичні зауваження, які неодноразово висловлювалися з цього приводу, список Нобелівських лауреатів (фізиків, хіміків, біологів, медиків, письменників, політиків, а пізніше й економістів) — це в повному розумінні перелік істинної інтелектуальної еліти вчорашнього минулого та сьогоднішнього сучасного.

Найбільшу славу та фінансовий добробут за життя Альфреду Нобелю (1833–1896) — талановитому шведському вченому, інженеру-хіміку, винахіднику, бізнесмену та письменнику — надали дослідження та промислові розробки, що завершилися створенням вибухових сумішей на основі нітрогліцерину — динаміту та баліститу, що стало підставою його обрання членом Королівської Шведської академії наук (Стокгольм). Однак, безперечно, найвагомішим “винаходом” А. Нобеля, в якому втілився найбільш суттєвий його внесок у світову культуру, є заснування Нобелівських премій, що стали згодом найвищою формою визнання наукових, художніх та політичних досягнень лауреатів перед людством.

Альфред Нобель був людиною досить відлюдною та самотньою, і глибинні витоки його основоположного, несподіваного для сучасників заповіту, складеного в Парижі 27 листопада 1895 р., залишаються таємницею для біографів. Безумовно, цей вчинок відбиває широке коло наукових та суспільних інтересів ученого, його схильність до філантропії, а також глибину особистісних та психологічних якостей. У цьому контексті варто згадати, що, крім незаперечного наукового внеску в хімію вибухових сполук та синтетичних матеріалів, А. Нобель був високоосвіченою людиною, глибоко цікавився проблемами літератури, філософії, історії, біології, володів п’ятьма європейськими мовами, був автором п’єс, віршів, романів. Вважають, що певний емоційний вплив на зміст заповіту Альфреда Нобеля справило його близьке знайомство та листування в останні роки життя з відомою письменницею-пацифісткою австрійською баронесою Бертою Софією фон Зутнер, яка у 1905 р. стала лауреатом Нобелівської премії миру… Так чи інакше, але наприкінці життя Альфред Нобель глибоко сповідував пацифістські переконання, передбачаючи на порозі трагічного ХХ віку ті потрясіння, що судилися цьому “розколюваному світові”. Оцінюючи значення своїх наукових надбань, учений з надією писав: “Мій динаміт швидше призведе до миру, ніж тисячі мирних угод. Як тільки людство зрозуміє, що протягом одного моменту можуть бути знищені цілі армії, воно обов’язково почне триматися загального миру”.

Славнозвісний заповіт, текст якого в перекладі українською мовою наведено в кінці цього нарису, був написаний А. Нобелем у період хвороби та знайдений уже в його архівах після смерті, що сталася 10 грудня 1896 р. на віллі в Сан-Ремі (Італія) у віці 63 років від крововиливу в мозок. Відповідно до заповіту всі гроші, акції та інші цінні папери, що належали А. Нобелю, спрямовувалися на утворення спеціального фонду для присудження щорічних премій за найбільш важливі досягнення на благо людства в таких п’яти галузях діяльності: відкриття та винаходи у фізиці, хімії, фізіології або медицині, написання найбільш значних літературних творів, що відображають загальнолюдські ідеали, за внесок у єднання народів, знищення рабства, сприяння миру.

На початок 1900 р. було розроблено проект статуту Нобелівського фонду, затвердженого 29 червня 1900 р. Шведським парламентом. Відповідно до статуту Фонду було засновано чотири установи, при яких і створювалися Нобелівські комітети, що визначають імена щорічних лауреатів: Королівська Шведська академія наук визначає лауреатів з фізики та хімії, Королівський Каролінський медико-хірургічний інститут присуджує премії з фізіології або медицини, Шведська академія літератури та Нобелівський комітет при Норвезькому парламенті вирішують відповідно питання присудження премій в галузі літератури та діяльності зі зміцнення миру. В 1937 р. при Каролінському медико-хірургічному інституті був організований спеціальний Нобелівський інститут для самостійного проведення наукових досліджень з біохімії, а з 1945 р. — також досліджень з нейрофізіології, генетики та будови клітини.

Перші в історії Нобелівські премії було присуджено в 1901 році: 30 жовтня — з фізіології та медицини німецькому бактеріологу, професору гігієни університетів у Галле та Марбурзі Емілю фон Берингу “за роботи з серотерапії та за її застосування в боротьбі проти дифтерії”; 12 листопада — з фізики Вільгельму Конраду Рентгену “за відкриття променів, що носять його ім’я”. Зазначимо, що на таку премію мав певне право і Іван Пулюй — винахідник Х-променів.

Серед Нобелівських лауреатів з фізіології та медицини вже перших півтора десятиріч (до початку Першої світової війни) знайшли своє місце найвидатніші вчені, що вписали невмирущі сторінки в історію медико-біологічних наук. “Золотий вік” бактеріології та вірусології, який прийшов на зміну концепції целюлярної патології Рудольфа Вірхова, що панувала у ХІХ ст., був позначений присудженням Нобелівських премій видатним біологам, які заклали підвалини вчення про збудників інфекційних хвороб. Нобелівськими лауреатами цього періоду стали: один з піонерів тропічної медицини, що описав цикл розвитку малярійного плазмодію, англійський лікар та дослідник Рональд Рос (1902); всесвітньо відомий “благодійник людства” Роберт Кох, який відкрив туберкульозну бацилу, холерний вібріон та сформулював класичні принципи всієї медичної біології — так звану тріаду Коха (1905); першовідкривач збудника малярії французький паразитолог Шарль Лаверан (1907); засновник клітинної імунології, виходець з України Ілля Ілліч Мечніков та його науковий суперник, прихильник гуморальної теорії імунітету, фундатор хіміотерапії Пауль Ерліх (1908).

Становлення експериментальної та теоретичної медицини і біології