Уже в наш час історики науки звернули увагу на певну непослідовність експертів Нобелівського Комітету. Так, до лауреатської групи 1953 р. не потрапила непересічна Розалінд Франклін, на кристалографічних дослідженнях якої значною мірою грунтувалися узагальнення дослідників з Кембриджу. На жаль, Р. Франклін пішла з життя вже у 1958 р., у 37 років, так і не дочекавшись прижиттєвого визнання її як видатного вченого та людини… Поза увагою залишився також “американський буковинець” Ервін Чаргафф (1905–2002), який вперше визначив сталі й специфічні для дезоксирибонуклеїнових кислот кожного біологічного виду кількісні співвідношення між пуриновими та піримідиновими азотистими основами — “правила Чаргаффа”, або “принцип комплементарності”, що став одним з головних теоретичних обгрунтувань уявлення про двоспіральну молекулу ДНК та механізм її реплікації. Однак історія науки, як і історія взагалі, не знає умовного способу, а ці ремарки аж ніяк не зменшують величі досягнень ушанованих Нобелівських лауреатів…Задля історичної та загальнолюдської справедливості не можна не згадати, що вперше концепцію “Omnia molecula ex molecula” (“Кожна молекула з молекули”), реалізовану в уявленні про матричний синтез генетичних макромолекул, було недвозначно сформульовано видатним російським біологом Миколою Костянтиновичем Кольцовим вже на початку 30-х років. Він вважав, що в основі кожної хромосоми лежить найтонша нитка, що являє собою спіральну послідовність величезних органічних молекул — генів. Можливо, вся ця спіраль є однією велетенської довжини молекулою (Н. К. Кольцов, 1934). Однак у 1940 р. М. Кольцов пішов з життя. У тому ж році було заарештовано всесвітньо відомого генетика, колишнього Президента ВАСГНІЛ, члена Лондонського Королівського товариства Миколу Івановича Вавілова, який після тривалих тортур загинув у 1943 р. в саратовській тюрмі; розгромлено провідну генетичну школу, представлену іменами А. С. Серебровського, Г. А. Левитського, С. С. Четверикова, А. Р. Жебрака, М. П. Дубініна та багатьох інших; емігрували М. В. Тимофєєв-Ресовський, Ф. Г. Добжанський, один із засновників уявлення про генетичний код, блискучий теоретик Г. Г. Гамов; виїхав з СРСР першовідкривач радіаційного мутагенезу, майбутній Нобелівський лауреат (1946 р.) Герман Мьоллер. Після зловісних сесії ВАСГНІЛ 1948 р. та “Павлівської” сесії АН і АМН (1950 р.) над усією радянською біологією та медициною були розпростерті “совині крила” лисенківщини, реакції та наукового обскурантизму, тоді як вчені Заходу продовжували наполегливо працювати над таємницями гена, клітини та головного мозку…

Молекулярна біологія, що виникла в 50-ті роки як науковий напрям у галузі спеціальних питань вивчення структури та функції нуклеїнових кислот, принципово змінила весь вигляд теоретичної та клінічної медицини останніх десятиріч ХХ століття. Було закладено фундамент для створення в 90-х роках принципово нових уявлень про механізми розвитку, фармакотерапію та молекулярну діагностику найважливіших патологічних процесів, у тому числі СНІДу та спадкових захворювань. За допомогою методів генної інженерії або технології рекомбінантних ДНК, молекулярного та клітинного клонування створено можливості біотехнологічного синтезу лікарських препаратів — антибіотиків, гормонів, ферментів, інтерферонів. Останніми за часом досягненнями молекулярної біології та генетики можна, безумовно, вважати побудову в 2000 р. першої карти геному людини та розгортання програм клонування вищих організмів як реальної технологічної проблеми.

Відзначимо лише декілька з найбільш яскравих зірок на науковому небосхилі другої половини ХХ ст., що були позначені Нобелівськими преміями з фізіології та медицини. Це — Франсуа Жакоб та Жак Моно, які вперше встановили механізми генетичного контролю синтезу білків через дію регуляторних генів (премія 1965 р. разом з дослідником бактеріофагів Андре Львовим); лауреати 1968 р. Маршал У. Ніренберг, Хар Корана та Роберт У. Холі, що розшифрували генетичний код нуклеїнових кислот та принципи його передачі в систему біосинтезу білка. Але при цьому згадаймо також Георгія Антоновича Гамова (1904–1968), який вже у 1954 р. вперше постулював існування триплетного коду нуклеотидів — одесита та ленінградця, що увійшов до офіційної історіографії як американський фізик-теоретик та письменник…

Великого біомедичного значення набули розробки Девіда Балтимора та Говарда М. Тьоміна — першовідкривачів РНК-залежної ДНК-полімерази та ретровірусів — збудників гепатиту, злоякісних пухлин та СНІДу (премія 1975 р.); Вернера Арбера, Деніела Натанса та Гамільтона Сміта, які одержали Нобелівську премію 1978 р. за відкриття та застосування рестриктаз — унікальних