Серед найбільш визначних відкриттів кінця минулого сторіччя, що суттєво вплинули на клінічну медицину, згадаємо такі: розробку фізиками Аланом М. Кормаком та Годфрі Н. Хаунсфілдом принципів методу та створення першого приладу для комп’ютерної томографії (Нобелівська премія в галузі фізіології та медицини 1979 р.); глибоке проникнення в проблеми клінічної імунології та трансплантології, здійснене завдяки з’ясуванню хімічної природи та молекулярної будови антитіл (Джеральд М. Едельман, Родні Р. Портер, 1972 р.), головного комплексу гістосумісності — Жан Досе, Джордж Д. Снел (премія 1980 р.), вивченню регуляторних процесів в імунній системі, відкриттю та розробці методу отримання моноклональних антитіл (Нільс К. Ерне, Георг Кьолер, Цезар Мільштейн, 1984 р.), ролі рекомбінації генів у виникненні різноманітності антитіл (Сузуму Тонегава, 1987 р.), фундаментальним дослідженням з клітинної та органної трансплантації (Джозеф Е. Мурей, Е. Донал Томас, 1990 р.).

На ці самі десятиріччя припадають визначні досягнення в ендокринології та онкології, а саме: перше застосування гормональних препаратів (естрогенів) для лікування раку передміхурової залози (премія 1966 р., присуджена американському хірургу та онкологу Чарльзу Б. Хаггінсу); розробка радіоімунних методів визначення пептидних гормонів (Розалін С. Ялоу, 1977 р.); відкриття гіпоталамічних рилізинг-факторів (Роже Гіймен, Ендрю В. Шалі, 1977 р.), простагландинів (Суне Бергстрем, Джон Р. Вейн, Бенгт Самуельсон, 1982 р.), тканинних факторів росту, що створило нові підходи в розумінні механізмів регуляції нормального та пухлинного росту (Ріта Леві-Монтальчині, Стенлі Коен, 1986 р.). Важливим внеском у проблему атеросклерозу та спадкових гіперліпідемій стали роботи американських вчених — генетика Майкла С. Брауна та клініциста Джозефа Л. Гольдстайна, що виявили та вивчили функціонування рецепторів ліпопротеїнів низької щільності (Нобелівська премія 1985 р. за дослідження, що “істотно поглибили наше розуміння метаболізму холестерину та збільшили можливості профілактики та лікування атеросклерозу”).

Кінець ХХ ст. відзначився новим наступом інфекційних хвороб, серед яких особливу стривоженість фахівців викликають мутації відомих організмів, поява нових нозологічних форм, продовження поширення епідемії вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ). Виникла загроза нової “чуми” людства — повільних вірусних інфекцій, зокрема так званих “пріонових хвороб”. Етіологічним чинником цих захворювань, що вражають переважно центральну нервову систему людини, є “протеїн-пріони” (PrP) — інфекційні агенти білкової природи, що були виділені та вивчені в 1982 р. американським вченим, молекулярним біологом, лауреатом Нобелівської премії 1997 р. Стенлі Б. Прюзинером. У попередні роки найбільший внесок у з’ясування причин розвитку нейродегенеративних інфекцій, що спричиняються “повільними вірусами”, зробив педіатр та вірусолог Д. Карлтон Гайдузе (Нобелівська премія 1976 р.).Серед нобелівських лауреатів цього періоду, що здійснили найбільш вагомий внесок у боротьбу з інфекційними хворобами, відзначимо також Баруха С. Бламберга (премія спільно з Д. К. Гайдузеком), який вперше виділив у осіб, що хворіли на гепатит В, специфічний агент HbsAg та розробив на його основі методами генної інженерії специфічну вакцину. Характеризуючи значення робіт Б. Бламберга, енциклопедія “Nobel Prize Winners” (1987) зазначає, що “він [Б. Бламберг — О. В., Ю. Г.] ніби уособлює настання нової ери в біомедицині, коли вирішення тієї чи іншої проблеми може бути знайдене лише на стику імунології, вірусології, генетики, біохімії та молекулярної біології”.

Останніми (в хронологічному плані) науковими досягненнями століття, що були вшановані Нобелівськими преміями, стали: виявлення нового типу внутрішньоклітинних регуляторів — молекул оксиду азоту — Роберт Ф. Фурчгот, Луїс Дж. Ігнаро, Фарид Мурад (1998 р.); відкриття сигнальних пептидів, необхідних