Таким чином, синусоїдні гемокапіляри розташовані у часточках печінки між двома венозними системами – системою ворітної вени (навколочасточкові вени) та системою печінкових вен (центральні вени). Ці гемокапіляри утворюють так звану «дивну сітку», rete mirabile. Кров від часточок відтікає у збірні або підчасточкові вени. Підчасточкові вени, зливаючись, утворюють печінкові вени, vv. hepaticae. Останні в кількості 3-4 вливаються в нижню порожнисту вену. По всьому ходу гілки ворітної вени та печінкової артерії супроводжуються печінковими протоками.

Лімфатичні судини. Лімфа від печінки відтікає по глибоких та по поверхневих лімфатичних судинах. Поверхневі лімфатичні судини проходять у капсулі печінки, утворюючи лімфатичні сітки. Глибокі лімфатичні судини розташовані навколо печінкових часточок та гілок печінкової артерії, ворітної вени й жовчної протоки. Лімфатичні капіляри волокнистої капсули анастомозуються з міжчасточковими капілярами. Всередині печінкових часточок лімфатичних капілярів немає. Лімфатичні судини правої і лівої часток печінки впадають у регіонарні вузли.

У правій частці лімфатичні судини капсули поділяються на три групи: передні досягають печінкових вузлів, nodi heparici, і анастомозують з лімфатичними судинами жовчного міхура та капсули вісцеральної поверхні печінки; середні спрямовані до серпоподібної зв’язки, а потім пронизують діафрагму й підходять до діафрагмальних і нижніх навкологрудинних вузлів; задні спрямовані до вінцевої трикутної зв’язки печінки, частково вступають у черевні вузли, а деякі з них пронизують діафрагму і досягають задніх середостінних вузлів.

У лівій частці печінки лімфатичні судини також поділяються на три групи: передні здебільшого спрямовані у малий чепець до правих шлункових лімфатичних вузлів; присередні - у серпоподібній зв'язці сполучаються з однойменними судинами правої частки; задні - йдуть до лівих шлункових і частково до діафрамальних вузлів. Лімфатичні судини вісцеральної поверхні печінки (правої, хвостатої і квадратної часток) відводять лімфу в печінкові вузли, nodi hеparici, і частково в ліві шлункові вузли. Глибокі лімфатичні судини поділяються на дві групи: перші розміщені навколо гілок печінкової артерії, ворітної вени та жовчної протоки й виходять з печінки крізь її ворота, де вливаються в печінкові вузли; другі розташовані в сполучній тканині навколо гілок печінкової вени (включно до збірної вени). Вони проходять до устя печінкових вен, сполучаються з шлунково-кишковими вузлами.

1.3. Розвиток печінки

Печінка закладається вкінці третього тижня ембріонального розвитку. Джерелом розвитку її епітелію є ентодерма тієї частини кишкової труби, яка відповідає майбутній дванадцятипалій кишці. Тут з’являється випин (печінковий дивертикул), що вростає в мезенхіму поперечної перетинки, яка утворюється за рахунок вентральної стінки тіла, вона росте в дорсальному напрямку і є однією із закладок діафрагми. Цей випин вростає також і у вентральний мезентерій. У дистальних відділах дивертикула утворюються тяжі печінкових клітин, що являють собою секреторну ділянку печінки (печінкові банки), а в проксимальних утворюються печінкові протоки. У місці злиття проток виникає розширення, що являє собою зачаток жовчного міхура, а поблизу від кишки із дивертикула утворюється виріст, який є вентральним зачатком підшлункової залози.

Печінкові балки вступають у контакт з широкими (синусоїдними) капілярами. У постнатальному періоді в них поступає ворітною веною багата на живильні речовини кров, що надходить від кишок. У пренатальному періоді ці речовини надходять у печінку з кров’ю крізь пупкову вену.

Значна частина стеблини, яка сполучає печінковий дивертикул із дванадцятипалою кишкою, подовжуючись, утворює спільну жовчну протоку, dustus choledochus міхурову, ductus cysticus, і спільну печінкову, dustus hepaticus cammunis, протоки.

За рахунок ентодерми утворюються епітеліальні компоненти печінки, жовчною міхура і проток, їх сполучна і гладком’язова тканини розвиваються з мезенхіми. З вентральною мезентерію виникає очеревинне покриття печінки. В ембріональний період печінка виконує також функцію кровотворення та імунну.

РОЗДІЛ 2. МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Розвиток гістології тісно пов'язаний з удосконаленням мікроскопів та розробкою методів мікроскопічного дослідження. Сучасна гістологія має різнома-нітні методи дослідження, які дають змогу всебічно вивчати розвиток, будову та функцію клітин, тканин, органів. Основним об'єктом дослідження при цьому є гістологічні препарати, виготовлені із фіксованих структур. Цей метод назива-ють ще методом класичної гістології. Препарат може являти собою мазок (мазок крові, кісткового мозку), відбиток (печінки, селезінки, тимуса тощо), плівки (плеври, очеревини, м'якої мозкової оболонки), тотальні препарати (зародки на ранніх стадіях розвитку, статеві клітини). Постійні гістологічні препарати вико-ристовують у навчальному процесі й наукових дослідженнях.

З високою точністю визначити характер і особливості патологічних змін усіх компонентів печінки можна з допомогою сучасних морфологічних методів діагностики - гістологічних, морфометричних, електронно мікроскопічних, гістохімічних, імуноцистохімічних, цитобіохімічних.

Для вивчення структурної організації печінки на різних етапах онтогенезу проведено гістологічні дослідження 15 кусочків тканин печінки людей різного віку, які померли від хвороб непов’язаних з ураженням печінки, а також дослідно-архівний матеріал кафедри гістології та ембріології.

З кусочків тканин готували парафінові блоки, різали на мікротомі, зрізи фарбували гематоксилінеозином. Використовували макроскопічний опис препаратів печінки з різними вадами розвитку патанатомічного музею, метод описання макроскопічних препаратів печінки анатомічного музею кафедри анатомії людини Івано-Франківського державного медичного університету .

Гістохімічні методи дослідження. З їх допомогою виявляють хімічну природу складових елементів клітин і міжклітинної речовини, тканин тваринного органі-зму. В основі гістохімічних методів застосовують специфічні хімічні реакції. За їх допомогою виявляють нуклеїнові кислоти, білки, амінокислоти, ліпіди, вугле-води, ферменти.

Імунохімічний метод дослідження. Для вивчення деяких складових білкового обміну користуються здатністю високомолекулярних речовин-антигенів викликати в клітинах утворення захисних глобулінів (антитіл) і з’єднуватися з ними в комплекси. Приєднання до одного глобуліна флуоресціюючої речовини