Обмін білірубіну належить до пігментної функції печінки. Гемоглобін перетворюється на білірубін у системі макрофагів переважно в печінці, селезінці і червоному кістковому мозку. Кінцевим продуктом розпаду є білівердин, який не містить заліза і білкової частини. Макрофаги (клітини Купфера, ретикулоендотеліальні клітини) виділяють у кров непрямий, вільний білірубін. Печінка виконує три найважливіші функції в обміні білірубіну - захоплення гепатоцитом білірубіну з крові, зв'язування білірубіну з глюкуроновою кислотою і виділення зв'язаного білірубіну з гепатоцита в жовчні капіляри. Перенесення білірубіну з плазми до гепатоцита відбувається в печінкових синусоїдних гемокапілярах.

Вільний (непрямий) білірубін відокремлюється від альбуміну в цитоплазматичній мембрані, внутрішьонклітинні протеїни захоплюють білірубін і, можливо, прискорюють перенос білірубіну в гепатоцит.

Непрямий білірубіну в клітині переноситься до мембран ендоплазматичної сітки, де білірубін зв'язується з глюкуроновою кислотою. Ця реакція каталізується специфічним для білірубіну ферментом УДФ-глюкуронілтрансферазою. Сполучення білірубіну з глюкуроновою кислотою робить його розчинним у воді, що сприяє його переходу в жовч, фільтрації в нирках і швидку (пряму) реакцію з діазореактивом. Пігмент, який утворюється, називається зв'язаним, або прямим, білірубіном. Виділення білірубіну в жовч є кінцевим етапом обміну пігменту в гепатоцитах. Білірубін виділяється в жовч з допомогою плазматичних мембран біліарного полюса гепатоцита, його лізосом і апарата Гольджі.

Печінка виконує детоксикуючу і кліренсну функцію, бере участь у знешкодженні низки ендогенних токсичних продуктів клітинного метаболізму або речовин, які посупили в клітину ззовні. Детоксикуються речовини, які утворюються в кишці і через портальну систему потрапляють до печінки. Це токсичні продукти обміну амінокислот - фенол, крезол, скатол, індол, аміак. Реакції детоксикації здійснюються з допомогою ферментів, які пов’язані з агранулярною ендоплазматичною сіткою і мітохондріями. У результаті окисних процесів нейтралізуються ароматичні вуглеводи, деякі стероїдні гормони, атофан. Під впливом алюгольдегідрогенази і мікросомальної окислючої етанол системи відбувається дегідрування етанолу. Відновні реакції знешкоджують численні нітроз’єднання, у тому числі і 2,4-динітрофенол.

Знешкодження може також відбуватися шляхом кон'югації за рахунок з'єднання з глюкуроновою або сірчаною кислотами. Шляхом кон'югації інактивуються стероїдні гормони, білірубін, жовчні кистоти, ароматичні вуглеводи та їхні галогенпохідні. Для утворення парних з’єднань жовчних кислот, бензойної кислоти, нікотинової кислоти при інактивації в організмі використовуються гліцерин, таурин, цистеїн.

Хімічний кліренс крові може здійснюватися в печінці шляхом вибіркового поглинання речовини з крові і виділення його з жовчю, наприклад, холестерин може частково виділятися з жовчю в незміненому вигляді.

Нерозчинні часточки, у тому числі інфекційні агенти та зруйновані еритроцити, видаляються з крові шляхом активного фатоцитозу макрофагами печінки.

Печінка активно впливає на гомеостатичну регуляцію рівня глюкоюрдиїдних гормонів, синтезує специфічний транспортер крові – транскордин, який зв’язує гідрокортизон і тим самим робить його тимчасово неактивним.

Шляхом окислювального дезамінування з участю високоактивної моноамінооксидази відбувається інактивація серотоніну і гістамінази.

У печінці відбувається депонування і часткове руйнування майже всіх вітамінів.

3.2. Гістофізіологія печінки у ссавців при патології

До найчастіших захворювань печінки належать гострі і хронічні гепатити, а також цирози печінки і гепатози – жировий і пігментний. Пухлинні захворювання печінки в більшості випадків пов’язані з метастазуванням у печінку злоякісних пухлин з інших органів. Важливе місце в патології печінки займають паразитарні інвазії (ехінококоз, опісторхоз). До захворювань жовчовидільної системи належать гострі і хронічні холецистити, холангіти, дискенезії жовчних шляхів та жовчнокам’яна хвороба.

Гепатити. Гепатит (hepatitis) – це запальне ураження печінки. Залежно від поширення процесу гепатит може бути вогнищевим і дифузним, а від тривалості перебігу – гострим і хронічним.

В етіології гострого гепатиту основну роль відіграють різні збудники інфекції і токсичні агенти. Прикладом гострого гепатиту є вірусний гепатит (хвороба Боткіна), з яким студенти ознайомлюються під час вивчення інфекційних хвороб.

ХРОНІЧНИЙ ГЕПАТИТ

Згідно з Міжнародною класифікацією захворювань печінки (Лос-Анджелес, 1994), хронічний гепатит (hepatitis chronica) – це поліетіологічне захворювання, що триває не менше ніж 6 міс і характеризується гепатоцелюлярним некрозом і запальним процесом, гістіоплазматичною інфільтрацією переважно портальних полів, гіперплазією зіркоподібних ретикулоендоцитів і помірним фіброзом у поєднанні з дистрофією печінкових клітин.

Сучасна класифікація хронічних гепатитів ураховує 4 основні критерії: етіологію, патогенез, ступінь активності процесу і стадію хронізації захворювання.

За етіологією та патогенезом виділяють 4 основні види хро-нічного гепатиту: вірусний, автоімунний, медикаментозний та криптогенний.

Ступінь активності процесу визначають за активністю АЛТ і АСТ. При мінімальній активності процесу активність аміно-трансфераз підвищується не більше ніж у 3 рази, помірній - у 3-10 разів, вираженій - у 10 разів і більше. Для визначен-ня активності процесу проводять біопсію печінки та гістоморфологічне дослідження.

Якщо виконують морфологічне дослідження, у діагнозі зазначають ступінь фіброзу в балах: фіброзу немає - 0, незнач-ний фіброз - 1, помірний - 2, виражений - 3, цироз - 4.

Вірусний гепатит спричинюють віруси В, С і D, а також невідомі віруси, що підтверджується серологічними даними.

Автоімунний гепатит діагностують при негативних серо-логічних реакціях. При цьому враховують особливості кліні-ки, перебігу, наявність гіпергаммаглобулінемії, характерних автоантитіл, специфічних антигенів гістосумісності (В8, DR3, DR4), лікування глюкокортикостероїдами.

Діагноз медикаментозного гепатиту встановлюють після виключення вірусної, автоімунної та алкогольної етіології за-хворювання у хворих, які приймали гепатотоксичні медика-менти. Враховують також особливості перебігу захворювання.

Криптогенний гепатит діагностують у тих випадках, коли виключені такі етіологічні фактори, як вірусний, автоімун-ний, медикаментозний та алкогольний.

Під час діагностики хронічного гепатиту, визначення важ-кості його перебігу використовують синдромний принцип. Виділяють цитолітичний, мезенхімально-запальний, холестеричний і гепатодепресивний: синдроми.

Цитолітичний синдром виникає в разі пошкодження гепатоцитів, органел та мембран печінкових клітин. Він свідчить про наявність гепатиту.

До показників, що характеризують цитолітичний синдром, відносять активність АЛТ - ферменту, який міститься в цито-плазмі гепатоцитів, і активність АСТ,