Механізми і секреції слини досліджували вже в середині XIX століття. Зокрема, К.Людвіг, вимірюючи тиск секрету в протоках слинних залоз та кровоносних капілярах, показав, що в протоках він є вищим. Отже, секреція не є пасивною фільтрацією рідини з кровоносних судин, це результат активної функції секреторних клітин. Секреція зберігається при подразненні певних нервів в умовах перев’язування кровоносних судин, які живлять ці залози. Було з’ясовано і роль проток слинних залоз у процесах формування слини. Виявилася, що в термінальній частині залози електролітний склад слини не відрізняється від складу плазми крові. У протоках відбувається реабсорбція деяких йонів, тут же секрет збагачується на гідроген карбонати. Виявлено участь клітин слинних проток у накопиченні й виділенні білкового секрету.

4.2.3. Особливості слиновиділення у жуйних тварин

У жуйних тварин фізіологія слиновиділення має деякі особливості, зумовлені будовою травного каналу і характером харчування. Під час надходження корму до ротової порожнини жуйних виникає посилене слиновиділення, яке сприяє змочуванню їжі. Оскільки остаточне пережовування корму відбувається під час не приймання, а жуйки, роль слини стає дуже важливою для полегшення переміщення корму до шлунка. Слина жуйних має лужну реакцію, що пов’язано з наявністю в слині гідрогенкарбонатів і сприяє нейтралізації кислот, які утворюються в передшлунках у процесі бродіння вуглеводів. Вуглеводних ферментів у слині цих тварин майже немає. Слиновиділення привушними залозами відбувається неперервно, а в під нижньощелепних та під’язикових виникає лише під час приймання корму.

4.3. Функція стравоходу

Функцією стравоходу є рухова функція – переміщення їжі з ротової порожнини і глотки до шлунка. Її забезпечує добре розвинена м’язова стінка. Для функції стравоходу має значення тонус м’язів, який забезпечує його майже сталу форму. Стравохід має два звуження, три розширення – у шийній, грудній і черевній частинах – і два сфінктерні механізми. На межі між глоткою й стравоходом його формують кільця посмугованих м’язів. Роль нижнього сфінктера у ссавців виконують тонізовані м’язи дистального відділу стравоходу 2 – 4 см завширшки. Рухову функцію стравоходу досліджують за допомогою рентгено-, балоно- та електрографічної методик. Рух харчової грудки у стравоході здійснюється завдяки його перистальтичним скороченням хвилеподібним координованим скороченням м’язів, що поширюються в дистальному напрямку. Розрізняють первинну і вторинну перистальтику стравоходу. Первинна перистальтика має центральне походження і виникає у відповідь на ковтання. Вторинна перистальтика виникає у відповідь на місцеве подразнення стінки стравоходу і безпосередньо з ковтанням не пов’язана.

4.4. Травлення у шлунку

Шлунок є найширшою ділянкою травного каналу, в якому їжа може затримуватись на порівняно тривалий час. Його місткість у дорослої людини становить у середньому 3л. Однокамерному шлунку людини й багатьох тварин властива гетерогенність клітинного складу шлункових залоз.

4.4.41. Особливість будови і функції шлунка у тварин

У багатьох представників безхребетних стравохід переходить в воло (зуб), який є резервуаром для їжі, а у наступному за ним відділі – шлунку – відбувається і травлення, і всмоктування. Малощетинкові черви і членистоногі мають м’язовий шлунок, в якому крім травлення і всмоктування відбувається також подальше подрібнення їжі. У хребетних будова і функція шлунка ускладнюються. Хоча у риб і амфібій він ще слабко відокремлений, у рептилій вже має товсті м’язові стінки, а у птахів складається з двох відділів: переднього - залозистого і заднього – м’язового. Перший здійснює секрецію і хімічний вплив соку на їжу, другий – механічне оброблення, що забезпечують м’язи шлунка і тому сприяють наявні в його порожнині камінці, пісок, скельця, які тварина спеціально заковтує з їжею. У ссавців шлунок може бути однокамерним (собаки, свині, коні, людина) і багатокамерним (китоподібні, жуйні). Шлунок жуйних розділений на 4 камери: рубець, сітку, книжку й сичуг. Рубець корови є м’язовим мішком місткістю до 200 л. Лише сичуг є власне шлунком, а перші три камери відносять до передшлункових, їхньою основною функцією є бактеріальне розщеплення клітковини рослинної їжі.

4.4.2. Секреція шлунка

Методи дослідження секреції шлунка. В умовах хронічного експерименту вивчати секрецію шлунка можна за допомогою фістули шлунка, вперше застосованої на собаці в 1842 р. В.А.Васовим. Це була штучна нориця, пізніше в розріз почали вшивати спеціальну трубку, яка одним кінцем фіксується в шлунку, а другим – у черевній стінці. Зовнішню частину трубки закривають пробкою або загвинчують. Іноді таку операцію доповнюють пере різанням стравоходу (езофаготомією), що дає змогу отримувати чистий шлунковий сік під час рефлекторного збудження секреції. Розроблено також дві методики операцій ізольованого шлуночка: за Гейдегайном, коли секреторні нерви шлунка перерізаються; за І.П.Павловим, зі збереженням іннервації ізольованого шлуночка. Крім того, є сучасні модифікації цих операцій. У клінічних умовах для отримання шлункового соку у хворої людини застосовують зондування.

Розрізняють нестимульовану, або базальну, секрецію та секрецію, стимульовану їжею чи певними сокогінними чинниками. За добу у людини в середньому виділяється до 2 – 2,5 л шлункового соку. Шлунковий сік – це безбарвна кисла рідина, основними компонентами якої є ферменти, хлоридна (соляна) кислота та глікопротеїди (мукоїди). Масова частка води у складі соку становить близько 99,4%. Основним неорганічним компонентом шлункового соку є хлоридна кислота у вільному і зв’язаному з протеїдами стані, хлориди, фосфати, сульфати натрію, калію, кальцію гідроген карбонати та ін. Серед органічних сполук