порожнина очеревини зводиться до розмірів тонких щілин, що залишаються між органами. У цих щілинах є серозна рідина, яку виділяє очеревина і яка змочує органи і зменшує тертя між ними. Брижу мають порожня і клубова кишки разом. Місце переходу брижі на задню черевну стінку називається її коренем. Корінь брижі тонких кишок іде згори й донизу і зліва направо, перетинаючи косо хребет. Довжина кореня брижі 15 – 17 см.
Протилежний її край, що підходить до тонкої кишки, довжиною дорівнює довжині кишки. Брижа через це має численні вигини, які відповідають петлям тонкої кишки. Товста кишка не скрізь має брижу. Є маленька брижа червоподібного відростка, широка, але рівна, без вигинів, брижа поперечної ободової кишки і брижа сигмовидної кишки. Пряма кишка має невелику брижу лише у верхній своїй частині.
Сальників є всього два – малий і великий.
Малий сальник складається з двох листків очеревини, які являють собою продовження листків очеревини, що вкривають його передню і задню поверхні [Дод. 5 мал. 5.2]. Ці два листки спускаються вниз, а потім обидва загортаються назад догори, прилягаючи ззаду до передніх листків. Отже, у великому сальнику утворюється чотири листки. Великий сальник, маючи в собі жир, є захисною подушкою, яка захищає внутрішні органи від механічних зовнішніх впливів.
Печінка лежить у правому підребер’ї під куполом діафрагми. Передній край печінки виходить з правого підребер’я на рівні хряща десятого ребра і йде косо догори до хряща сьомого лівого ребра, прилягаючи до передньої черевної стінки. Нижче від неї до передньої черевної стінки прилягає шлунок. До нижньої поверхні печінки торкаються, утворюючи на ній відбитки, такі органи: з правого боку – нирка, спереду від неї – ободова кишка, медіальніше від неї на правій частці і на квадратній – дванадцятипала кишка. На лівій частці печінки є відбиток від прилеглої передньої поверхні шлунка.
Селезінка прилягає своєю опуклою поверхнею до діафрагми в межах між дев’ятим і одинадцятим ребрами. На її медіальній поверхні спереду від воріт є вдавлення від шлунка, ззаду від воріт – вдавлення від лівої нирки, внизу – від ободової кишки, трохи вище – невеликий відбиток від хвоста підшлункової залози.
Підшлункова залоза лежить позаду шлунка і зростається своєю головкою з дванадцятипалою кишкою на рівні 2-го поперекового хребця. Тіло її прилягає до задньої черевної стінки. Піднімаючись догори, залоза своїм хвостам доходить до селезінки.
Розділ 4. Фізіологія органів травлення
4.1. Функції травної системи
Секреторна функція.
Найважливішими структурними елементами органів травної системи є секреторні клітини і залози. Усі залози травної системи ентодермального походження. Вони є екзокринними, тобто виділяють травні соки безпосередньо або через систему проток у порожнину рота, шлунка чи кишок.
Будова секреторного апарату. Будова секреторних клітин, свідчить про наявний взаємозв’язок із виконуваною функцією, складом синтезованого секрету і способом його виведення. Травні секреторні клітини-екзокриноцити дуже подібні за будовою. [Дод. 6мал.6.1] Спільний для клітин-екзокриноцитів (підшлункової залози, привушної, головні клітини шлункових залоз) є гетерополярність розміщення органел. Така клітина має клітинну мембрану з мікроворсинками, на бічних поверхнях клітин є складки, що сполучають клітини між собою, в основі – базальні мембрани. Ядро зміщене до базальної частини. Так само добре розвинена гранулярна ендоплазматична сітка з рибосомами. Все це свідчить про високий рівень білкового синтезу. У базальній і середній частинах цитоплазми є велика кількість мітохондрій, що беруть активну участь в енергетичних процесах. Добре розвинений комплекс Гольджі, розміщений над ядром. Важливою ознакою секреторних клітин є наявність специфічних секреторних включень у вигляді крапель і гранул, які можуть бути різних розмірів.
Травні залози мають здебільшого вивідні протоки і секреторні ланки – ацинуси, які функціонують як єдина система. [дод. 6 мал.6.2]. Ацинуси – це кінцеві галуження проток, оточені секреторними клітинами залози. Розрізняють прості й складні травні залози. У простих вивідна протока не розгалужується і безпосередньо переходить у кінцевий відділ. Якщо кінцевий відділ має вигляд трубки, залозу називають трубчастою, а якщо альвеоли – альвеолярною. У складних залозах протоки багаторазово розгалужуються і закінчуються ацинусами. Складні залози також поділяють на трубчасті альвеолярні й трубчасто-альвеолярні. Залози, які мають секреторні клітини одного типу (гомогенні клітини), відносять до гомокринних (печінка, підшлункова залоза).
Залози, які мають кілька видів секреторних клітин (гетерогенні клітини), що продукують різні компоненти секрету, називають гетерокринними (шлункові, слинні, кишкові залози). В остаточному формуванні секрету беруть участь також клітини вивідних проток залоз.
Механізм секреції. Секреторний процес, що відбувається у клітинах травних залоз, пов’язаний з використанням води, неорганічних і низькомолекулярних органічних сполук крові. Цей процес є циклічним, тобто він складається з кількох фаз, які закономірно повторюються надходження необхідних речовин до залозистої клітини; синтез первинного продукту за участю органел клітини і оформлення секрету в гранули; виведення секрету з клітини, відновлення її початкової структури. Різні залози можуть мати власний секреторний цикл. Розрізняють кілька типів виведення секрету з клітини: голокриновий, або морфокінетичний, коли вся клітина заповнюється секретом і під час виділення його руйнується; апокриновий (макро- і мікро-), якому властиве відривання частини цитоплазми, в якій накопичився секрет; мерокриновий, або морфостатичний, - секрет проходить крізь мембрану клітини, не руйнуючи її. Два перші типи властиві більшості травних залоз безхребетних тварин і сальним та потовим залозам хребетних тварин, третій – травним залозам хребетних тварин.
Рухова функція
Рухова (моторна) функція травного апарату у вищих тварин і людини забезпечується гладкими м’язами, які утворюють два шари: зовнішній (поздовжній) і внутрішній (коловий, або спіральний).