Венозна кров ворітної вени приносить у печінку поживні речовини, всмоктані в кишках, які в ній зазнають дальшої переробки. З вуглеводів у печінці синтезується тваринний цукор глікоген, який відкладається у протоплазмі печінкових клітин і споживається організмом в міру потреби. Дуже важливу роль відіграє печінка в білковому обміні організму. В кишковому тракті білок розщеплюється до амінокислот. У печінці частина амінокислот дезамінується, тобто від них відщеплюється шкідливий аміак (NH3) і виводиться із організму нирками. Амінокислоти без аміаку залишаються в клітинах печінки і перетравлюються на глюкозу. В цьому полягає антитоксична роль печінки.

Функція печінки полягає ще в секреції жовчі, яка бере участь в перетравленні жирів у кишковому тракті. Жовч, виділена клітинами, попадає в жовчні капіляри, які містяться між стінками двох тісно прилеглих між собою клітин. Жовчні капіляри об’єднуються в усе більші протоки і, нарешті, у велику печінкову протоку, яка виходить з воріт печінки.

Жовч виділяється весь час, але частина її зразу проходить з печінкової протоки в жовчну і в дванадцятипалу кишку, а частина попадає в жовчний міхур, де залишається до моменту, коли в організм надходить велика кількість жирів. Спіральна заслінка міхурової протоки не перешкоджає рухові жовчі в міхур. У зворотному ж напрямі жовч проходить під впливом тиску скорочуваних м’язів жовчного міхура. В самому кінці жовчної протоки біля сосочка дванадцятипалої кишки є сфінктер, яким теж регулюється подача жовчі в кишку.

Підшлункова залоза (pancreas) [Дод.4. мал.4.2] лежить позаду шлунка, цілком ним прикрита спереду. В ній розрізняють потовщену частину (головку), тіло і хвіст. Головка за допомогою сполучної тканини прирощена до низхідної частини дванадцятипалої кишки. Тіло розміщене впоперек спереду від тіл хребців і хвостом торкається селезінки. Залоза має вигляд тристоронньої призми з передньою, задньою і нижньою поверхнями. Підшлункова залоза в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У нижчих форм (риби, амфібії) – це лише невеликий зачаток. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 – 20 см завдовжки, 4 см завширшки і 2 – 3 см завтовшки. Маса її 70 – 80 г. Протока цієї залози проходить в товщі її, від хвоста до головки, приймаючи з усіх боків маленькі протоки, і тому її діаметр збільшується від хвоста до головки.

Пронизуючи стінку дванадцятипалої кишки, протока підшлункової залози з’єднується з жовчною протокою, відкриваючись спільним отвором на сосочку дванадцятипалої кишки. Підшлункова залоза трубчаста – альвеолярна. Сполучною тканиною підшлункова залоза поділяється на добре помітні часточки. За своєю гістологічною будовою підшлункова залоза нагадує привушну залозу. Відміна її полягає в тому, що в ній немає міоепітеліальних елементів, вона всюди одношарова і в ній немає відділів, що відповідали б слинним трубкам. Ще одна відміна стосується будови кінцевих відділів. Вони мають форму альвеолярну або трубчасто-альвеолярну. Клітини мають конічну форму. Ядро лежить посередині і поділяє клітину на дві частини – широку базальну і конічну апікальну. На звичайних препаратах базальна частина видається гомогенною. При спеціальній обробці виявляються нитковидні хондріосоми. Апікальна частина має зернистий вигляд. Співвідношення між кінцевими і вставними відділами залози бувають різні. Іноді кінцевий секреторний відділ розташовується безпосередньо на кінці вставного відділу, іноді він приєднується до вставного збоку, іноді кілька маленьких кінцевих відділів містяться на кінці вставного відділу, а їх просвіти відкриваються у вставний відділ. Секрет підшлункової залози містить ферменти, що перетравлюють вуглеводи, жири і білки. У перетравленні білків бере участь фермент-трипсин. У залозі серед секреторних її відділів є ще особливі дрібні клітини, які утворюють круглі на розрізі скупчення, яскраво відокремлені від інших частин залози. У них видно поширені венозні капіляри, вивідних проток вони не мають. Ці скупчення називаються острівцями Лангерганса. Вони виділяють свій секрет, власне, інкрет – інсулін, в густу капілярну сітку судин, які в них бачимо. Отже підшлункова залоза є одночасно залозою зовнішньої і внутрішньої секреції – секреторною і інкреторною.

3.6. Серозна оболонка черевної порожнини, або очеревина (Peritonaeum)

Очеревина – це тонкий покрив як черевних органів, так і стінок черевної порожнини зсередини. Переходячи з стінок на органи і знов з органів на стінки, очеревина утворює замкнутий мішок, який ніде не переривається. Та частина очеревини, яка вкриває органи, називається вісцеральним листком (viscera – нутрощі), а та, що вкриває стінки черевної порожнини – парієтальним листком (paries - стінка). Очеревина з деяких органів переходить на стінки черевної порожнини безпосередньо, а іноді утворює широкі складки, які називаються зв’язками. Складки, які йдуть від кишок, називаються брижами (mesenterium). Деякі складки очеревини переходять з органу на орган або вільно звисають у черевній порожнині. Між їх листками нагромаджується жир, іноді у великій кількості, і тому вони називаються сальниками. Очеревина являє собою сліпий мішок. Органи лежать у черевній порожнині, але не лежать у порожнині очеревини, відділені від неї вісцеральним листком очеревини [Дод. 5мал.5.1]. Найбільш випнуті в порожнину очеревини органи відтягують листок очеревини від задньої черевної стінки, утворюючи брижі, але ніколи не проривають очеревини і, отже, не заходять в її порожнину. Випинаючи очеревину поперед себе і вкриваючись нею, органи заповнюють собою черевну порожнину, а