В 1910-11 р.р. Володимир Шамов (1882-1962) застосував електрокоагуляцію для руйнування злоякісних пухлин. В 1928 р. він успішно перелив трупну кров, довівши, таким чином, можливість пересадки трупних органів.

Значний вклад в пластичну та очну хірургію зробив Володимир Філатов (1876-1956). Він розробив клапоть на ніжці (1917), використав трупну рогівку при кератопластиці (1931), обгрунтував теорію тканинної терапії (1933).

Теодор Гринчак (1889-1952) запропонував надлобкову простатектомію з первинним закриттям ложа передміхурової залози і сечового міхура (простатектомія Гринчака).

В 1929 р. Юрій Вороний (1895-1961) встановив, що відторгнення пересадженої нирки має імунологічний механізм, і описав комплемент-зв’язуючі антитіла, що з’являються після експериментальної пересадки. Йому вдалося розкрити імунологічну основу відторгнення. Він виконав першу пересадку нирки людині в 1933 р. жінці, яка помирала від гострої ниркової недостатності після отруєння сулемою. Пересаджена нирка була від чоловіка, що загинув від травми мозку; пересадка була виконана до стегнової артерії та вени під місцевим знеболюванням. Хвора померла через 48 год. без ознак функціонування пересадженої нирки. Під час операції Вороний застосував подвійно-голковий судинний шов.

Микола Амосов (н. 1913) ввів застосування механічних швів в грудну хірургію (1957), запровадив медичну кібернетику (1960), удосконалив апарат штучного кровообігу (1962), сконструював двохстулкові клапани для мітрального положення (1962).

В 1960 р. Павло Джуль (н. 1921) заклав основи мікрохірургії середнього вуха. Він запропонував внутрішньопорожнинне лікування раку верхньої щелепи (1967). Очолює Всесвітню федерацію українських лікарських товариств.

Любомир Кузьмак (н. 1931) розробив пристосовуване кремнійне тасьмування шлунка при важкому ожирінні (1983-86).

В 1949 р. психоневролог Костянтин Платонов (1877-1966) описав психотерапевтичну підготовку вагітних до пологів. Він написав працю “Слово як фізіологічний та лікувальний фактор” (1957).

Валентин Грищенко (н. 1928) запропонував гіпотермію та кріохірургію в акушерстві та гінекології, а також електрокардіографію для виявлення аномалій серця плоду (1977-78).

В 1874 р. перший з’їзд дікарів Херсонської губернії сформулював засади громадської організації медицини, цебто такої медицини, яка опікувалась не індивідуальним, а громадським здоров’ям. Була створена перша в світовій практиці система громадської медицини, яка поставила собі за мету поліпшення здоров’я людської спільноти. Ця система являла собою мережу дільничних лікарень, які мали надавати меличну допомогу населенню, що проживало на певній території (дільниці). Медична допомога мала бути доступною для кожного мешканця дільниці, відповідати останнім досягненням медичної науки, мати профілактичний (попереджувальний) характер, бути безоплатною для пацієнтів. Її утримання мали взяти на себе органи місцевого самоврядування. Кожен випадок звертання пацієнта за допомогою мав реєструватися на спеціальній карті. Лікар, що працював у лікарні, надавав усі види медичної допомоги, був фахівцем-універсалом, хоча й мав певні уподобання, передусім в хірургії.

Реєстрація захворювань і смертей сотень тисяч людей дозволила встановити закономірності громадського здоров’я, встановити причини захворюваності і смертності, проводити цілеспрямовані профілактичні і лікувальні заходи, планомірно розвивати мережу лікарських дільниць.

В 1913 р. в Україні існувало більше 1000 дільничних лікарень, радіус дільниці становив 20 км, а чисельність жителів на дільниці складала пересічно 28 тисяч мешканців.

Вивчення закономірностей громадського здоров’я стало предметом нової науки, яка отримала назву “громадська гігієна”, пізніше “соцільна гігієна”. Її фундатором став видатний український громадський лікар, академік Овксентій Корчак-Чепурківський. Він перший у світовій практиці у 1906 р. прочитав систематизований курс нової науки.

Розвиток громадських засад в медицині призвів до утворення перших державних органів організації і управління медичною справою. В 1917 р. вперше в історії медицини в Австро-Угорщині створюється Міністерство народного здоров’я. Першим міністром охорони здоров’я став видатний український вчений-біохімік Іван Горбачевський.

В 1918 р. в складі українського Гетьманату утворюється Міністерство народного здоров’я і опікування. Міністром призначено видатного українського вченого в галузі медицини В.Любинського.

З 1920 р. подальша доля української медицини і охорони здоров’я пов’язується з двома державами – Радянським Союзом і Польщею.

До 1936 р. Україна в складі Радянського Союзу користувалась певною автономією, зокрема, охорона здоров’я знаходилась в її підпорядкуванні. В епоху т. з. українського Відродження, пізніше названого розстріляним, на Україні народились основні організаційні форми медичної допомоги, які отримали широке розповсюдження у світі.

Окрім дільничної засади організації медичної допомоги, було теоретично обгрунтовано і реалізовано на практиці диспансерний метод обслуговування пацієнтів. Він став практичним втіленням профілактичної засади охорони здоров’я, його суть полягає в активному виявленні і оздоровленні хвороб. Створюється широка мережа спеціалізованих диспансерів і диспансерних пунктів. В 1925 р. на Україні виникають санітарно-епідеміологічні станції, що взяли під контроль охорону довкілля, праці, навчання і попередження інфекційних хвороб. В 1932 р. на Україні створюються перші медико-санітарні частини, що почали надавати допомогу працівникам підприємств за виробничим принципом.

До 1949 р. була створена трьохрівнева система організації здоровоохорони, що включала дільничні – районні, міські і обласні лікарні.

В 1979 р. спеціальна Асамблея ООН ухвалила концепцію розвитку первинної медико-санітарної допомоги як основи раціональних систем охорони здоров’я тобто отримала міжнародне визнання та система медичної допомоги, яка була створена на Україні більше 100 років тому.