Жителі сільської місцевості оцінюють власне здоров'я гірше, ніж жителі міст: 34% респондентів з села оцінили своє здоров'я як погане (обрали відповіді "погане" та "дуже погане"), тоді як в місті таких було тільки 26%.

Проблема державотворення в Україні – пострадянській державі, в якій залишаються непевними шляхи економічних реформ, нестабільна соціально-політична ситуація, обумовлена незгуртованістю національно-демократичних сил на тлі низької національної свідомості населення, проблема – багатоаспектна.

Одним з цих аспектів є охорона здоров’я, медицина, про яку, на жаль, в цьому ключі, майже не ведеться.

Спочатку назвемо державотворчі чинники, які більшою чи меншою мірою забезпечуються станом медицини. Насамперед - це життя, здоров’я, довголіття людності, в ім’я якої, волею, інтелектом і руками якої твориться держава.

Життя, здоров’я є найвищими, дарованими нам Природою, суспільними та індивідуальними цінностями. Зрозуміло, що здорова людність - це вагомий потенціал розвитку економіки (робоча сила!) , здорові люди потребують менших непродуктивних витрат держави. А що вже казати про чисто гуманістичне ставлення до людини, її життя і здоров’я… Рівень медичної допомоги, з якою громадянин стикається в найекстремальніших ситуаціях, коли йдеться про здоров’я, про життя, значною мірою формує суспільну свідомість, визначає ступінь довіри населення до державних структур.

Державотворення включає розвиток культури, науки, вагомою часткою яких є медицина не тільки наукова, але й практична. Не скинути з рахунку, що медики становлять понад дев’ять відсотків населення України, з яких понад двісті тисяч лікарів, що репрезентують один з наймасовіших прошарків (принаймні кількісно) національної інтелігенції. Ці люди зайняті у понад трьох тисячах лікарняних і у понад семи тисячах амбулаторно-поліклінічних закладів. Зрозуміло, якою мірою вони, торкаючись таких цінностей людського буття, як життя і здоров’я, можуть впливати на соціально-психологічну атмосферу, на свідомість і настрої населення. Тому з повним переконанням можна приєднатися до висловлювань Президента України на загальних зборах АМН України 08.04.1997 року: “Охорона здоров’я – один з чутливих барометрів самопочуття суспільства, вимірів його гуманності та цивілізованості.” І далі: “… серед державних пріоритетів сьогодні немає такого, який можна було б поставити попереду проблем практичної охорони здоров’я та медичної науки”.

Отже, чільні особи держави, усвідомлюючи значення медицини як державотворчої потуги, мають розуміти, що потреби у медичній допомозі та їх задоволення залежить від рівня розвитку матеріального виробництва. Своєї черги, мета виробництва та засоби її досягнення вказують на потребу суспільства у розвитку та вдосконаленні охорони здоров’я.

Система охорони здоров’я в Україні базується на Конституції (ст. 490, “Основах законодавства про охорону здоров’я” (далі – “Основи”), що поступово (занадто повільно: Закон про трансплантацію органів і тканин приймається Верховною Радою два роки) доповнюється іншими законами, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів, Наказами МОЗ України.

Обов’язки і функції МОЗ визначено “Положенням”, затвердженим Президентом України у серпні 1998 року. Чи могло ефективно працювати МОЗ, якщо від 1994 до 1998 року помінялося п’ять його керівників? Це ознака легковажного ставлення до відбору керівних кадрів у охороні здоров’я з боку вищих інстанцій, чи такий уже дефіцит потрібних людей? На сторінки преси у 1997-1998 роках журналісти вихлюпнули конфлікти у зв’язку з фармкомітетом. Змінили його керівництво, але, всупереч загальносвітовій практиці, створили структуру над ним – Бюро реєстрації лікарських засобів при МОЗ. В лютому 1999 року за Указом Президента України створене Національне агентство з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення, керівництво яким доручено попередньому міністрові і яке підпорядковується МОЗ. Чи не суперечить така централізація управління за МОЗ п.15-му вищезгаданого “Положення”, в якому йдеться про обов’язок МОЗ у “Формуванні та реалізації антимонопольної політики в галузі охорони здоров’я”?

Така кадрова політика в урядово-медичних верхах, такі потуги в реформуванні організації управління в охороні здоров’я.

Зміна векторів економічної політики вимагає реформування системи протягом усіх років нашої незалежності. Поки що, на жаль, все зводиться до максимального зменшення видатків на охорону здоров’я за рахунок масового скорочення медичного персоналу, медично-профілактичних закладів, особливо в сільській місцевості. Усе це робиться без врахування впливу на доступність і якість медичної допомоги, а отже – на стан здоров’я громадян.

Авральне скорочення ліжкового фонду до 80 ліжок на 10 тис. населення можна було б виправдати тільки в разі збільшення діагностично-лікувальної, патронажної потужності поліклінік, на що й натяку немає.

В Україні кількість лікарів (45 на 10 тис. населення, один лікар на 222 мешканці), порівняно з країнами Центральної та Західної Європи (13-19,9 на 10 тис., один лікар на 321-774 жителів), значно більша, але в тих країнах враховуються тільки ті лікарі, що займаються лікувальною роботою, у нас же – і санітарні лікарі, стоматологи, адміністратори. У світі менша кількість лікарів компенсується середнім медичними персоналом (1: 5-7), тоді як у нас (1: 2,6) функції медичних сестер значною мірою перебирає на себе лікарський персонал. Значна кількість лікарів вимушено працюють на 0,75 – 0,5 ставки, а звільнені поповнюють ряди безробітних. Лави безробітних будуть зростати і за рахунок випускників медичних навчальних закладів. Адже набір до них (якщо й скорочення йде з боку державного замовлення) поповнюється охочими здобувати вищу медичну освіту на засадах контрактних.

Яка матеріальна винагорода очікує їх за роботу в боротьбі за життя і здоров’я?

Середньомісячна заробітна платня у сфері охорони здоров’я становить 127-132 грн., що на 35% менше, ніж у промисловості. Притім із затримкою в середньому на два місяці, а то й, як у деяких регіонах, до 12 місяців. На оплату праці