припадає понад 60% всіх виділених коштів на охорону здоров’я. Ці кошти, згідно з “Основами”, мали б становити 10% від ВВН. Не кажучи про українську величину ВВП. Уряд виділяє 3,6-3,2%. За оцінками ВООЗ, якщо питома вага заробітної платні в структурі витрат на охорону здоров’я становить більше 30%, то це свідчить про відсутність відтворення галузі. Майже не вводяться в експлуатацію нові лікарні та поліклініки, чекають ремонту давніші. Харчування, медикаменти, м’який інвентар у лікарнях майже цілком лягають на плечі пацієнтів. Матеріальну і кадрову незабезпеченість особливо відчуває сільська медицина. За нинішніх обставин мало сподівань, що зможе бути реалізований Указ Президента України від 22.01.99 “Про заходи, щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров’я в сільській місцевості”.
Питання економіки системи охорони здоров’я в Україні можна було б ще довго викладати. Система функціонує на засадах державно-бюджетного фінансування, чого не витримує бюджет майже ні однієї країни світу. Розмови про реформування в напрямку доповнення цього фінансування на засадах обов’язкового державного страхування, добровільного страхування, вільнішого розвитку приватної медичної практики, на жаль, залишаються розмовами.
Медична наука не відстає у своєму занепаді від інших наукових галузей. Державне фінансування її з року в рік зменшується. Спроба МОЗ перевести підпорядковані йому науково-дослідні інститути на самофінансування до добра не доведе. Виконання ними досліджень на замовлення з наступною оплатою замовником наукових результатів прикладного характеру на сьогодні також обмежена, тому що обмаль платоспроможних замовників. А як же з фундаментальною наукою? Під загрозою такі престижні для України напрямки як радіобіологія, молекулярна біологія, медична генетика. Загрожують медичній науці не тільки брак фінансування, але й відплив наукових кадрів. Щорічно Україну залишають десятки докторів медичних наук. Попит за кордоном, звичайно, є на вчених талановитих, молодих, перспективних. Їх втрата не компенсується ні в кількісному, ні в якісному відношенні.
Українська медична наука за обставин радянської системи централізації у всіх сферах суспільного життя тільки в деяких напрямках могла конкурувати з досягненнями світової науки. Тепер же вона стоїть перед загрозою повного виродження.
Щодо кількісної сторони підготовки лікарських кадрів сказано вище – лікарів забагато. Щодо якості підготовки, то у вищих навчальних закладах вона досягає рівня міжнародних стандартів. Набагато гірше з післядипломною освітою, з формуванням і вихованням спеціалістів, із системою поповнення знань протягом практичної діяльності. Тривалість післядипломної спеціалізації у три – чотири рази коротша, ніж це прийнято у світі. Тривалість підготовки для здобуття фахової категорії недостатня, матеріальні обставини часто-густо взагалі не дозволяють проходити необхідну підготовку кожні п’ять років. Таким чином, формується лікар – недоук, що за своїм рівнем поступається грамотному фельдшеру.
Зрештою, за нинішніх обставин технічно-медикаментозної злиденності медичної допомоги нерідко й високий фахівець, сповнений співчуття й милосердя до хворого, буває, не в силі допомогти йому.
Коротко зупинимося на демографічній ситуації, на стані здоров’я населення України. Загальновизнаним є, що ці характеристики стану людності, насамперед, залежні від добробуту, від економічного становища в державі. Не другорядне значення має успадкована схильність до певних хвороб. Роль стану довкілля для рівня здоров’я населення починає конкурувати зі значенням економічного становища держави. А відомо ж, що в Україні у зв’язку з перевагою розвитку сировинно-видобувних, екологічно небезпечних галузей, енергомістких технологій, низькою екологічною свідомістю суспільства, недостатністю інформації довкілля стало вагомим чинником погіршення здоров’я населення. Медичній допомозі в ролі збереження здоров’я населення виділяють всього 10-12 відсотків. Вважаємо, за наших обставин належним рівнем медичної допомоги, своєї черги залежним від економічних можливостей, можна б поліпшити стан людності більше, ніж на 10 відсотків.
На сьогодні “… ми стали сучасниками справді унікального, екстраординарного феномена новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час з’явилися та набувають сили явища, які раніше звичайно спостерігалися тільки у відносно короткочасні періоди війн” (Г.Г.Старостенко, 1999). За останні шість років (1993-1999) природне скорочення населення сягнуло 2,1 мільйона. Зросла смертність у всіх вікових групах у чоловіків, у віці понад 20 років – у жінок. Майже чверть померлих припадає на працездатний вік. За останні роки тривалість життя чоловіків скоротилася на понад 5 років (надсмертність чоловіків у працездатному віці!), становлячи в 1997 р. 62 роки, жінок – майже на 3 роки (в середньому – 73,1 року). У 1995-1996 рр. середня тривалість життя в Україні була менше середньої в Європі на 5,4 року, порівняно з країнами ЄС – на 7,4 року. Не досягнути нам середньої тривалості життя не менше 75 років (на сьогодні – 62,3 року), визначеної ВООЗ згідно із затвердженою у 1994 році програмою “Здоров’я для всіх”.
Як і в цілому світі, серед причин смерті перше й друге місце займають серцево-судинні та онкологічні захворювання. Третє місце в Україні серед причин смерті займають “зовнішні причини”: травматизм, отруєння, вбивства, самогубства, частота яких зростає. Порівняно високій материнській смертності, вважають, за належного рівня медичної допомоги в 75 відсотках випадків можна було б запобігти. Від 1990 року більше ніж удвічі зросла смертність від туберкульозу, кількість хворих на який щорічно збільшується на 20-25 тисяч, що зумовило виникнення епідемічної ситуації. За останні 5-6 років значно зросла частота інфекційних захворювань, в тому числі туляремії, лептоспірозу, сибірки, повернулася малярія, наші напівпрозорі кордони призводять до появи невідомих колись в Україні інфекцій. У геометричній прогресії зростає частота сифілісу (у 1998 році – 66,5 тис. хворих), розповсюджується СНІД.
Про брехливість санітарної статистики радянських часів загальновідомо. Адже й таким способом намагалися довести “переваги соціалістичного