4. За характером патоморфологічних змін;

І) катаральні;

2) гнійні;

З) поліпозні;

4) гнійно-поліпозні гайморити.

Клініка гострого одонтогенного гаймориту

Скарги: біль і важкість у відповідній половині обличчя; біль іррадіює в лобну, потиличну і скроневу ділянки, а також верхні зуби, симулюючи пульпіт; закладеність відповідної половини носа і ослаблення нюху; виділення слизу з ніздрі на хворій стороні (особливо при нахилі голови вперед) і затруднене дихання; загальна вўялість, підвищення температури тіла від 37,5, до 39°С; порушення сну.

Діагностика. Слід відмітити, що кожен із перечислених симптомів може бути відсутнім взагалі або бути слабо вираженим. Об`єктивно відмічається набрякла, болюча при пальпації щока, шкіра блискуча, сли­зова оболонка порожнини носа гіперемована і набрякла; під середньою раковиною гнійний ексудат. Перкусія по одному-трьох зубах на хворій стороні викликає біль (один або кілька з них звичайно гангренозні, зруйновані).

Перкусія по скуловій кістці також спричиняє біль. Діафаноскопія виявляє затемнення верхньощелелової пазухи. Рентгенограма пазухи: визначається завуальованість або (при емпіємі) різке затемнення; на рентгенограмі альвеолярного відростка видно явища хронічного періодонтиту, кісто-гранульому або одонтогенну кісту нагноєну; структура кісткової перегородки між вогнищем запалення біля верхівки зуба і дном верхньощелепної пазухи порушена.

При проколі верхньощелепної пазухи через нижній носовий хід або по перехідній складці слизової оболонки можна одержати гнійний ексудат. В крові - лейкоцитоз, ШОЕзбільшена, зсув лейкоцитарної формули вліво.

Клініка хронічних одонтогенних гайморитів.

Розвиваються вони звичайно із хронічних періодонтитів або є результатом і ускладненням гострого гаймориту. В ряді випадків запалення протікає латентно, безсимптомно і тому скраги можуть бути відсутніми. Як правило, хворі скаржаться на відчуття важкості в голові, в ділянці лоба і скроні, закладеність носа, порушення нюху, зниження працездатності (особливо у осіб розумової праці); іноді може відмічатися гнилисто-некротичний запах із носа, а при затримці відтоку ексудату із порожнини виникають симптоми гострого гаймориту. Об`єктивно: гнійне виділення через oslinm maxillarae; слизова оболонка порожнини носа іноді найрякла і гіперемована; звичайно ж слизова оболонка порожнини носа при одонтогенних гайморитах, на відміну від риногенних, не змінена і тому відтік ексудату через природний отвір із пазухи в ніс не затруднений. На рентгенограмі додаткових пазух носа гайморова пазуха завуальована на хворій стороні за рахунок в різній мірі виражених набряку і поліпозних роз­ростань її слизової оболонки. При наявності в порожнині гною на рентгенограмі додаткових пазух носа при (горизонтальному) вертикальному положенні голови буде видно чітку границю рівня рідини. Із післяекстракційної нориці можуть видаватися червоні грануляційні або сірі поліпозні розростання.

Диференціальний діагноз.

Діагноз захворювання ставиться на основі клінічних даних і додаткових методів обстеження. Крім загальноприйнятих методів діагностики, при гайморитах старанно досліджують стан порожнини рота і зубів, проводять рентгенографію альвеолярного відростка в ділянці дна верхньощелепної пазухи, електроодонтодіагностику, одонтогенний гайморит слід диференціювати з алергічним запаленням риногенним гайморитом, злоякісними новоутвореннями.

Від одонтогенних гайморитів алергічні відрізняються, по-перше, відсутністю звўязку з гострим або загостренням хронічного періодонтиту. По-друге, є алергологічний анамнез і об`єктивні дані: більш значна тривалість алергічного гаймориту, який протікає на фоні частих загострень і ремісій; поширення запалення на слизову оболонку носа та інших додаткових пазух носа; масивні виділення рідкого або вўязкого характеру із носа; різкий набряк слизової оболонки носа, її синюшність; наявність в носі поліпів; неефективність судинозвужуючих середників. У більшості хворих з алергічним гайморитом відмічається підвищена еозинофілія носового секрету і позитивна реакція з алергенами (особливо при одночасному поліпозному ураженні верхньощелепної порожнини етмоідіті)

Злоякісні новоутворення характеризуються рядом суб`єктивних і об`єктивних симптомів, які будуть різними в залежності від того, де - на якій стінці - локалізується пухлина. Важливим доказом новоутворення є рентгенографічні зміни: деструкція стінок пазухи. Крім того, для підтвердження діагнозу проводять радіондикаційні дослідження, ендоантральну скопію, ендоназальну біопсію або гістологічне дослідження матеріалу, одержаного при гайморотомії.

Одонтогенні гайморити на відміну від риногенних мають ряд особливостей:

І) біль в зубі, який передував захворюванню;

2) наявність в ділянці верхньої щелепи відповідно дну пазухи запального процесу (періодонтит, патологічні зубо-ясенні кишені, нагноення) кісти або остеомієліт верхньої щелепи;

3) наявність норицевого ходу із верхньощелепової пазухи;

4) асиметрія обличчя і болючість при пальпації передньої стінки пазухи;

5) ураження одної пазухи.

Лікування: При гострому одонтогенному гаймориті видаляють "причинний" зуб, проводять протизапальне лікування (антибіотики, сульфаніламіди, УВЧ- терапія). Особливе значення має пункція пазухи через нижній носовий хід з послідуючим промиванням її розчинами фурациліну, риванолу або калію перманганату. Для покращення відтоку ексудату призначають судинозвужуючі краплі в ніс (5% розчин ефедрину, санорін). Використовують також жарознижуючі та анальгетики.

Пункцію гайморової пазухи проводять після аплікаційної анестезії слизової оболонки порожнини носа 3% розчином кокаїну або 1% розчином дікаїну з адреналіном. Голку Куліковського, спеціальний троакар або товсту пункційну голку вводять в пазуху під нижньою носовою раковиною на 1-1,5 см дозаду від її переднього кінця. При пункції не слід проводити енергічного відсмоктування, вводити рідину під великим тиском, вводити повітря із шприца. Вводять 3-4 мл анестетика і відсмоктують.

Хронічний гайморит лікують консервативним і хірургічними методами. Консервативну терапію здійснюють за допомогою проколів медіальної стінки гайморової пазухи та інших консервативних за­ходів, які використовуються при гострих гайморитах (фізіотерапія, судинозвужуючі середники та ін.). Однак досвід багатьох стоматологічних клінік свідчить, що при консервативному лікуванні повне видужання хронічних одонтогенних гайморитів наступає рідко. Тому основними методами лікування цих захворювань є операція на верхньо-щелепній пазусі за Калдвеллом - Люком. Операції передує або її супроводжує видалення зуба, який став джерелом захворювання, екстирпація оболонки кісти або секвестректомія в ділянці верхньої щелепи.

Великий практичний інтерес має питання про лікування гайморитів, які