Причини порушення синтезу гормонів – похідних амінокислот: 1) дефіцит вихідних амінокислот (тирозину, триптофану); 2) дефіцит мікроелементів (йоду для утворення тіреоїдних гормонів), 3) набуті чи спадково обумовлені дефекти ферментів синтезу цих гормонів; 4) дефіцит АТФ.

В основі розладів секреції гормонів лежать наступні механізми:

а) порушення депонування гормонів - страждає утворення комплексів гормонів з речовинами - факторами депонування (білками-нейрофізинами для вазопресину і окситоцину, АТФ - для катехоламінів, цинком - для інсуліну),

6) порушення передачі сигналів, які стимулюють секрецію. Вони часто пов’язані із зменшенням утворення в клітинах або надходження вторинних посередників передачі стимулюючих сигналів (цАМФ, іонів Са2+);

в) ушкодження контрактилъних елементів (мікрофіламентів, мікротрубочок), які приймають участь у процесах екзо- і ендоцитозу. Ці процеси складають основу секреції білково-пептидних гормонів (екзоцитоз) і тіреоїдних гормонів (ендоцитоз);

г) дефіцит АТФ, яка забезпечує енергозалежні процеси транспорту гормонів.

Периферичні розлади ендокринних функцій включають в себе:

1) Порушення транспорту гормонів в організмі.

2) Розлади метаболічної інактивації гормонів.

3) Порушення взаємодії гормонів з клітинами-мішенями - патологія циторецепції гормонів.

Існує 4-и форми транспорту гормонів в організмі:

а) Транспорт вільного гормону (розчиненого у воді). Саме в такій формі гормон виявляє свою біологічну активність. Отже, від концентрації вільної форми гормону залежать його функціональні, структурні і біохімічні ефекти. В нормі кількість вільних гормонів у крові не перевищує 10% від загальної їх кількості.

б) Комплекси гормонів із специфічними транспортними білками плазми крові. Кількість цієї транспортної форми в крові складає 80% від сумарної концентрації даного гормону.

в) Неспецифічні комплекси гормонів з білками плазми крові (альбумінами, б-глобулінами).

г) Адсорбція гормонів на поверхні формених елементів крові (еритроцитів, лімфоцитів, моноцитів).

Порушення транспорту гормонів в організмі можуть проявлятися 2-а типами розладів ендокринної функції:

а) З одного боку, при збільшенні зв’язування гормону зменшується кількість його вільної форми і, отже, з’являються ознаки відповідної ендокринної гіпофункції.

б) З іншого боку, зменшення зв’язування гормону викликає збільшення в крові концентрації його вільної форми, що проявляється ознаками відповідної ендокринної гіперфункції.

Метаболічна інактивація гормонів здійснюється:

а) Руйнуванням білково-пептидних гормонів у печінці під дією ферментів пептидаз.

б) Інактивацією стероїдних гормонів у печінці, кишках, нирках (практично у всіх органах і тканинах, за винятком тиміко-лімфоцитарної системи). У реакціях перетворення стероїдів беруть участь Надф.н - залежні ферменти. Інактивовані форми стероїдних гормонів, які утворилися в різних органах, надходять у печінку, де відбувається їх кон’югація із сірчаною і глюкуроновою кислотами з подальшим виведенням з організму в складі сечі і калу.

в) Інактивацією катехоламінів, яка відбувається 3-а шляхами:

- перетворення, які обумовлені моноамінооксидазою (Мао-шлях);

- вплив катехолоксиметилтрансферази (КОМТ-шлях);

- хіноїдне окислення з утворенням адренохрому.

г) Метаболічне перетворення тіреоїдних гормонів, яке відбувається переважно в печінці, включає:

- реакції дейодування;

- окисне дезамінування і декарбоксилювання залишків аланіну;

- кон’югацію із сірчаною і глюкуроновою кислотами.

У людини 65-95% інактивованних метаболітів усіх гормонів виводиться з організму із сечею.

Порушення метаболічних перетворень гормонів можуть обумовлювати розвиток периферичних розладів ендокринної функції. Так, при уповільненні інактивації гормонів збільшується їх вміст у крові, що проявляється ознаками відповідної ендокринної гіперфункції. І навпаки, прискорене перетворення гормонів у їх неактивні форми супроводжується розвитком ендокринної гіпофункції.

Вплив гормонів на клітини-мішені здійснюється через їх дію на специфічні білки, що одержали назву циторецепторів.

Розрізняють 2 принципово різних типи циторецепції гормонів:

- Внутрішньоклітинний тип циторецепції - пов’язаний із вільним проходженням гормону через плазматичну мембрану в клітину, у цитоплазмі якої відбувається взаємодія гормону з внутрішньоклітинними білками-рецепторами. Ефекторною структурою клітини, на яку впливає комплекс гормон+білок, є ядро, а основним біологічним ефектом - зміни інтенсивності процесів транскрипції, а отже, і синтезу клітинних білків. Лежить в основі механізму дії стероїдних і тіреоїдних гормонів.

- Мембранний тип циторецепції – коли гормони не проникають усередину клітини, а зв’язуються з білками-рецепторами на поверхні плазматичної мембрани. Надалі передача регуляторного сигналу з поверхні клітини до її ефекторних структур обумовлена дією вторинних посередників (месенджерів), до яких відносяться: а) циклічні нуклеотиди - цАМФ, цГМФ; б) іони Са2+; в) фосфоліпідні месенджери: діацилгліцерол (ДАГ) і інозітолтрифосфат (IФ3). В результаті виникають швидкі біохімічні ефекти, пов’язані з активацією уже синтезованих ферментів або інших білків. За таким механізмом діють білково-пептидні гормони і катехоламіни.

Порушення взаємодії гормонів з периферичними клітинами-мішенями, обумовлюється патологією клітинних рецепторів (циторецепторів), проявляється:

а) Зменшенням кількості рецепторів або їх спорідненості до гормону (десенситизація). При цьому, незважаючи на те, що концентрація гормону в крові є нормальною або навіть підвищеною, розвиваються ознаки ендокринної гіпофункції.

б) Збільшенням кількості рецепторів до гормону (сенситизація). Як правило, супроводжується розвитком елементів відповідної ендокринної гіперфункції.

Одним із наймогутніших факторів впливу на функцію ендокринної системи є СТРЕС.

Стрес - стан напруги неспецифічних адаптаційних механізмів, який виникає при дії на організм надмірних за силою або патогенних факторів.

Численні ініціатори стресу (стресори) - травма, холод, біль, негативні емоції, кровотеча, фізичне навантаження, гіпоглікемія, інфекції і т. ін. - через порушення гомеостазу викликають порушення вищих нервових регуляторних центрів.

Клінічно стрес проявляється комплексом структурних, функціональних і біохімічних змін, які набули назву загального адаптаційного синдрому.

Термін "стрес" вперше ввів і описав Г.Сельє у 1936 р.

Дія на організм численних патогенних факторів, незалежно від їх властивостей і походження, має стандартну відповідь, яка проявляється морфологічною тріадою:

1) гіпертрофією кори наднирників;

2) інволюцією тиміко-лімфоцитарної системи (атрофія вилочкової залози і лімфатичних вузлів);

3) утворенням виразок і ерозій у шлунково-кишковому тракті.

У розвитку стресу виділяють наступні стадії:

1) Стадія тривоги:

а) підстадія (фаза) шоку - характеризується короткочасним зменшенням резистентності організму до патогенного фактора.

Вона обумовлюється активацією симпато-адреналової системи і підвищенням вмісту в крові катехоламінів.